Здавалося, що Амальтея затримала дихання, чекаючи на наступні слова.

— Сидите тут, у в’язниці. — Мора засміялася. — Оце так невдаха. Чому ви мусите бути тут, коли Елайджа на волі?

Жінка кліпнула. Напруга в одну мить зникла з її обличчя.

— Поговоріть зі мною, — наполягала Мора. — Тут більше нікого немає, тільки ми з вами.

Ув’язнена підняла очі до однієї з відеокамер у кутку.

— Так, вони нас бачать, — сказала Мора. — Але почути не можуть.

— Усі нас чують, — прошепотіла Амальтея й зосередила всю увагу на Морі. Її незбагненний погляд став холодним, зібраним. І до страшного свідомим, наче з цих очей раптом дивилася зовсім інша істота. — Чому ти тут?

— Я хочу знати. Це Елайджа вбив мою сестру?

Довга пауза. І дивний відблиск утіхи в тих очах.

— Чого б це?

— Ви знаєте, чому Анну вбили. Правда?

— Чому б тобі не поставити запитання, на яке я можу відповісти? Те, заради якого ти насправді приїхала. — Голос Амальтеї був низький, глибокий. — Справа ж у тобі, Моро, так? Що ти хочеш знати?

Мора дивилася на неї, серце калатало. У горлі болісно набрякало одне-єдине питання.

— Я хочу, щоб ви мені сказали….

— Так? — самий лиш шепіт, тихий, наче голос у Мориній голові.

— Хто насправді моя мати?

Амальтеїні губи смикнулися в посмішці.

— Тобто, ти не бачиш схожості?