Спиною Мори пробіг холодок.
— Мій батько, — м’яко сказала вона. — Якщо я справді її дочка, то хто тоді мій батько?
Ріццолі не назвала імені Елайджі Ленка; це було не потрібно.
— Ви живий доказ їхнього союзу, — сказала вона. — Половина вашої ДНК належить йому.
Мора зачинила двері, замкнула засув. Затрималася там, думаючи про Анну й усі ті латунні замки й ланцюжки, що прикрашали двері будиночка в Мені. «Я перетворююся на сестру, — подумала вона. — Скоро ховатимуся за барикадами або втечу із власного дому до нового міста, по нову особистість».
Крізь опущені фіранки вітальні пробралися вогні автомобільних фар. Визирнувши з вікна, вона побачила, що повз будинок проїздить патрульне авто. Цього разу не поліція Бруклайна — збоку стояло «Департамент поліції Бостона». Напевно, на вимогу Ріццолі.
Мора пішла до кухні, змішала собі коктейль. Сьогодні нічого особливого, не звичний «Космополітен» — просто помаранчевий сік, горілка й лід. Сидячи за кухонним столом, вона посьорбувала напій, у склянці калатали крижинки. Пити самій — недобрий знак, але чорт забирай. Вона потребувала цієї анестезії, мала припинити думати про те, що бачила сьогодні. Кондиціонер на стелі дихав холодом. Сьогодні ніяких відчинених вікон, усе замкнене й безпечне. Скло холодило їй пальці. Мора поставила склянку на стіл і подивилася на свою долоню зі слабким рум’янцем капілярів.
Дзвінок у двері.
Жінка різко підняла голову, розвернулася до вітальні. Серце витанцьовувало квікстеп, м’язи в тілі напружилися. Вона повільно підвелася й безгучно пішла коридором до вхідних дверей. Зупинилася там, питаючи себе, чи легко куля проб’є дерево. Обережно визирнула з вікна збоку й побачила на ґанку Балларда.
Видихнувши з полегшенням, Мора відчинила.
— Я почув про Ван Ґейтса, — сказав Баллард. — З вами все добре?
— Я трохи не при собі. Але все гаразд. —
Він ще не бував у неї вдома. Увійшов, зачинив двері й подивився на засув.
— Вам треба встановити сигналізацію, Моро.