— Чому ви це робите, Ріку?

— Бо думаю, що за вами треба наглядати.

— І це маєте робити ви?

— А хто ще? Ви гляньте на себе! Живете відлюдницею, сама в цьому будинку. Я думаю про те, як вам тут самій, і мене лякає те, що може з вами трапитися. Коли я був потрібен Анні, мене не було поряд. Але я можу бути з вами. — Він узяв її руки в свої. — Я перебуватиму поряд, коли буду потрібен.

Вона подивилася на його руки, у яких сховалися її власні.

— Ви її любили, так? — Він не відповів, то вона знову подивилася на нього, просто у вічі. — Так, Ріку?

— Вона потребувала мене.

— Я не про це питала.

— Я не міг лишитися осторонь і дозволити шкодити їй. Не цьому чоловікові.

«Можна було відразу зрозуміти, — подумала вона. — Це завжди було помітно, в тому, як він на мене дивився, як торкався».

— Бачили б ви її тієї ночі в лікарні, — мовив він. — Підбите око, синці. Варто було один раз глянути на її обличчя, і мені захотілося вибити все лайно з того, хто це зробив. Я мало від чого втрачаю контроль, Моро, але коли чоловік лупцює жінку… — Він різко вдихнув. — Я не міг дозволити цьому повторитися. Та Кассель її не відпускав. Усе телефонував, переслідував, тому я мусив утрутитися. Допоміг їй установити замки. Почав навідуватися щодня. Перевіряти, як їй ведеться. А тоді одного разу вона запросила мене лишитися на вечерю і…

Він переможено знизав плечима.

— Так усе й почалося. Вона була перелякана, я був їй потрібен. Це інстинкт, розумієте. Можливо, інстинкт копа. Прагнеш захищати.

«Особливо привабливу жінку».

— Я намагався її вберегти, от і все. — Він подивився на неї. — Так. Зрештою я її покохав.

— А ось це, Ріку? — Вона глянула на руки, що досі тримали її долоні. — Що тут відбувається? Це заради мене чи заради неї? Бо я не Анна. Не її заміна.

— Я тут, бо потрібен вам.

— Це наче повторення. Ви обрали для себе ту ж роль, роль опікуна. А я — просто дублерка, якій випало грати роль Анни.

— Усе не так.

— Що, якби ви не знали мою сестру, якби ми з вами познайомилися на якійсь вечірці? Ви були б тут?