— Я збиралася це зробити.

— То покваптеся, добре? — Баллард глянув на неї. — Можу допомогти вам обрати найкращу.

Вона кивнула.

— Буду вдячна за пораду. Хочете випити?

— Дякую, не сьогодні.

Вони разом увійшли до вітальні. Він зупинився, дивлячись на піаніно в кутку.

— Не знав, що ви граєте.

— З дитинства. Останнім часом майже не граю.

— Знаєте, Анна теж грала… — Він замовк. — Подумав, що ви могли не знати.

— Я й не знала. Так дивно, Ріку, щоразу, як я дізнаюся про неї щось нове, вона все більше схожа на мене.

— Вона дуже гарно грала.

Він підійшов до піаніно, підняв кришку, узяв кілька нот. Знову закрив її, подивився на блискучу чорну поверхню інструмента. Тоді підняв очі на неї.

— Моро, я хвилююся за вас. Особливо сьогодні, після того, що сталося з Ван Ґейтсом.

Вона зітхнула й опустилася на канапу.

— Я втратила контроль над своїм життям. Навіть спати з відчиненими вікнами вже не можу.

Він теж сів — навпроти неї, так, щоб якби вона підняла голову, то обов’язково подивилася б на нього.

— Не думаю, що сьогодні вам варто лишатися самій.

— Це мій дім. Я звідси не піду.

— То не йдіть. — Пауза. — Хочете, щоб я лишився з вами?

Вона підняла очі, їхні погляди зустрілися.