А тепер її пронизав ще й інший біль. Перебив дихання, охопив на півподиху. Перейми. Вона зігнулася в попереку, чекаючи, поки це минеться. Коли нарешті знову змогла випростатися, була вся мокра від поту.

Позаду щось хруснуло. Метті різко розвернулася й побачила стіну непроникної темряви. Відчула, що зло наближається. І знову побігла від нього. Гілки дерев били її по обличчю, усередині верещала паніка. «Швидше. Швидше!»

На схилі вона втратила опору, заточилася і впала б точно на живіт, якби не змогла вхопитися за якийсь пагін. «Бідолашне маля, я мало не розчавила тебе!» Звуків переслідування вона не чула, однак знала, що він мусить бути позаду, мусить вистежувати її. Жах штовхав її вперед, крізь павутиння переплетених гілок.

Тоді дерева магічним чином зникли. Вона пробилася крізь останні лози й відчула під ногами втоптану землю. Ошелешена, витріщилася на брижі відбитого місячного світла. Озеро. Дорога.

І далі, на мисі — силует невеликої хатинки.

Метті зробила кілька кроків і спинилася, стогнучи, поки її охопили нові перейми, стискаючи так сильно, що вона не могла дихати, не могла зробити нічого — тільки скрутитися край дороги. Горло затопила нудота. Вона чула, як вода б’ється об берег, як на воді кричить пташка. Її омивало запаморочення, погрожуючи поставити на коліна. «Не тут! Не зупинятися тут, на відкритій дорозі».

Похитуючись, вона рушила вперед, судоми стали слабшими. Тінь хатини обнадійливо майоріла попереду, і вона штовхала себе до неї. Тоді побігла, хоч коліна трусило з кожним ударом підошви об ґрунтову дорогу. «Швидше, — думала вона. — Тебе видно проти озера. Біжи, доки знову не скрутило болем. Скільки хвилин до наступних переймів? П’ять, десять?» Хатина здавалася такою далекою.

Метті викладалася повністю, голосно вдихаючи й видихаючи повітря, ноги рухалися, мов поршні. Надія була її пальним. «Я житиму. Я житиму».

У вікнах хатини було темно. Вона постукала в двері, не наважуючись кричати — було лячно, що її голос відлунюватиме дорогою, аж до пагорба. Відповіді не було.

Вона вагалася недовго. «До біса чемну дівчинку. Розбий це кляте вікно!» Вона схопила камінь біля дверей і вгатила по вікну. Нічну тишу розтрощив звук битого скла. Цим же каменем вона вибила з рами уламки, простягнула руку й відімкнула двері.

«Це ж вторгнення. Уперед, солдате Джейн!»

Усередині пахло кедром і несвіжістю. Літній будиночок надто довго стояв зачинений і занедбаний. Поки вона намацувала на стіні вимикач, під ногами хрумтіло скло. Тієї ж миті, як загорілося світло, вона збагнула: він побачить. «Уже надто пізно. Знайди телефон».