Ми автоматично сіли на підлогу. Я почув, як застогнала Бронвін: біль у неї, напевне, посилився.

— Я не казала, що можна шуміти! — вигукнула дівчинка. На ній була бавовняна нічна сорочка та жовті вельветові брюки, схожі на ті, що носили в 1970-х чи 80-х роках. Коли вона говорила, її верхня губа кривилась у зневажливій посмішці. — Ну-у? Хто ти?

Я відчув, що мій язик вільний, і відповів:

— Мене звати Джейкоб, і я приїхав з одного містечка у Флориді…

— Нудно, нудно, нудно! — закричала вона. Потім показала пальцем на Емму.

— Ти!

Емму всю наче струснуло, і вона заговорила:

— Мене звати Емма Блум. Я народилась у Корнуолі та досягла зрілості в петлі в Уельсі та…

— НУДНО! — зарепетувала дівчинка та показала на Єноха.

— Я Єнох О’Коннор, — проказав він, — і в нас із вами є дещо спільне.

Дівчинку це, здається, заінтригувало. Коли він заговорив, вона встала з ліжка, де лежала серед своїх ляльок, та підійшла до нього.

— Я можу змусити рухатись щось неживе, використовуючи серця живих істот, — продовжив Єнох. — Спершу я маю розібрати це на частини, а…

Дівчинка клацнула пальцями, і рот Єноха стулився.

— А ти привабливий, — проказала вона, проводячи пальцем уздовж щелепи Єноха, — але коли ти розмовляєш, то все псуєш. — Вона натиснула йому пальцем на кінчик носа: — Пі-ік! Займусь тобою пізніше.

Далі вона повернулася до Бронвін.

— Ти.

— Мене звати Бронвін Брантлі, і я досить сильна, і мій брат, Віктор, теж був…

— НУДНО! — заверещала дівчинка. — ГІВНЮК!

До нас швидко задріботіли чиїсь ноги. На порозі з’явився вчитель у краватці-метелику.

— Так?