Її голова схилилась набік, і вона знепритомніла.

Розділ шістнадцятий

Розділ шістнадцятий

Ми вже не шукали петлю. У той момент ми хотіли що завгодно, але не петлю. Усе, про що ми тоді думали, це як доправити Бронвін до лікарні. Навіть не глянувши, де ми знаходимось, на найближчій зупинці ми вискочили з вагона та східцями піднялися з метро на поверхню. Ліллі трималася за руку Міларда, а Емма, Нур та я підтримували Бронвін, яка була слабкою, але все ще при тямі. Ходьба сходами та по тротуару давалася їй дуже важко. Ми перебували на Мангеттені. Будівлі тут були вищі, а тротуари метушливі.

Я відкопав у сумці свій телефон, щоби подзвонити на 911. Тим часом Єнох підбігав до людей на вулиці та кричав:

— Лікарня?! Де лікарня?

Ця стратегія виявилась ефективною. Одна добра, чуйна леді вказала нам на специфічну на вигляд вуличку, а потім іще й супроводжувала нас, кваплячи в потрібному напрямку та розпитуючи про те, що сталось із Бронвін. Звісно, ми не хотіли нічого їй розповідати, не хотіли, щоб вона йшла слідом за нами у відділення невідкладної допомоги чи випитувала наші імена (і я вже уявив собі, як мені доведеться привести сюди якусь імбрину, щоб видалила цій жінці недавні спогади… а заодно лікарям та медсестрам), тому ми прикинулися, що пожартували про травму, на що вона, зрозуміло, розсердилася, вилаяла нас та побігла геть.

Лікарня була якраз попереду: я вже бачив знак, що звисав із будівлі в кінці кварталу. І тут мені в носа вдарив найприємніший, найрозкішніший у світі запах їжі, яку оце зараз хтось готував, і мої кроки стали сповільнюватись.

— Вам теж пахне? — запитав Єнох. — Це грінки з розмарином та паштетом із гусячої печінки!

— Аж ніяк, — заперечила Емма. — Це картопляна запіканка з м’ясом.

Швидкість нашого пересування катастрофічно уповільнювалась.

— Я б упізнала цей запах де завгодно, — обізвалась Нур. — Доса. Панір масала доса.[72]

— Про що ви, народе, говорите? — запитала Ліллі. — І чому ви зупиняєтесь?

— Вона має рацію, ми повинні доправити Бронвін до лікаря, — сказав Мілард: — Хоча, можливо, це був найароматніший кок-о-вен,[73] запах якого будь-коли потрапляв у мої ніздрі…

Однак наша процесія зовсім зупинилась. Ми стояли перед вітринами, за якими штори було відкрито, і це, можливо, був ресторан, хоча там не було жодних вивісок чи написів, крім плаката, який промовляв: «Відчинені завжди і раді всім».

— Знаєте, а зі мною все окей, — сказала Бронвін. — А тепер, раз ви про це заговорили, то й мені захотілося чогось поклювати.