— Я не хочу більше таких ляльок, Гівнюче. Лиш глянь на них. Вони схожі на тих, із ким весело буде грати в «Монополію»? Схожі?

— Е-е… ні?

— ПРАВИЛЬНО. НЕ СХОЖІ.

Вона вдарила ногою купу ляльок, і ті розлетілись навсібіч.

— А от він мені подобається, — вона показала на Єноха, — а всі інші СТРАШНІ й НУДНІ.

— Мені дуже шкода, Френкі.

— Що нам із ними робити, Гівнюче? — запитала вона, а потім повернулася до нас, щоби зробити невелику ремарку: — Насправді, його звати не «Гівнюк». Просто я називаю його так тому, що можу називати кого завгодно, як мені подобається.

— Приміром, ми можемо їх з’їсти, — запропонував Гівнюк.

На губах у Френкі з’явилася зневажлива посмішка.

— Ти завжди хочеш їх з’їсти. Це якось дивно, Гівнюче. І до того ж минулого разу через це в мене болів живіт.

— А ще ми б могли їх продати.

— Продати? Кóму?

— «Комý», — поправив учитель та враз закрив долонею рота і зблід.

Дівчинка впала в раж. Вона показала на нього пальцем, потім рвонула вниз невидиму вірьовку. Учитель упав на коліна, наче його, як ляльку, потягнули за ниточки.

— ТИ… МЕНІ… НЕ… ВКАЗУЄШ.

— Так, Френкі. Так, мем, — його голос тремтів. — «Матер семпер керта ест».

— Це правда. Це дуже правильно, — промовила вона, а тим часом у його бік через усю кімнату йшла маршем невеличка шеренга ляльок. — І тільки тому, що ти такий покірний, Гівнюче, я збираюся дати їм відгризти лиш одну з твоїх ніг.

А вчитель знай повторював свою фразу знову та знову, щораз швидше та швидше — «Матер семпер керта ест, матер семпер керта ест!» — поки слова не злилися в єдину какофонію. Ляльки накинулись на нього, хапаючись за нього рученятами та клацаючи своїми порцеляновими зубками. Чоловік плакав, ридав, але не відбивався. І коли він уже, здавалося, збирався віддати богу душу, дівчинка розкинула руки в сторони, а потім ударила в долоні, і цей ляпанець змусив усіх ляльок спершу уповільнити свої рухи, а затим попадати.

— Ой, Гівнюче, ти такий смішний.

Чоловік прийшов до тями, витер обличчя та став на тремтячі ноги.