Але, коли я знову глянув назад, дівчатка уважно розглядали підлогу, повернувшись до своїх методичних пошуків. Я рухався, наче уві сні.

За тими дверима була невеличка акуратна кухня. За столиком сидів хлопчик, а перед ним нависав чоловік у краватці-метелику. На столику були головоломки та маленька башта, складена з кубиків, і складалося враження, наче той чоловік проводив із хлопчиком якийсь екзамен. Чоловік, коли почув, як ми зайшли, підняв руку та вказав на кімнату поряд.

— Проходьте туди. — Він навіть не глянув на нас. Його увагу було прикуто до хлопчика. — «Санґвінем бібімус», — звернувся він до нього. — «Корпус едімус».[76]

— «Матер семпер керта ест»,[77] — відповів хлопчик, дивлячись перед собою в ніщо. — «Матер семпер керта ест».

— Матір завжди відома, — переклав Мілард.

Учитель випростався, а потім грюкнув по стіні.

— Гей, тихіше там! — закричав він… не на нас. Я не міг сказати, що саме вивело його з рівноваги, поки ми не наблизилися до дверей іншої кімнати, де я почув чийсь спів.

П’яний та немелодійний голос стогнав:

— З днем наро-о-о-о-о-одження, Френкі-і-і-і-і-і-і… я-а-а-а-а-а віта-а-а-аю тебе-е-е-е-е-е-е…

Я не міг змусити свої ноги рухатися швидше, інакше побіг би. Коли ми ввійшли до тієї кімнати, то побачили, що тим «співаком» був чоловік у клоунському макіяжі та жовтувато-білій перуці. Він сидів на кушетці та, притиснувшись черевом до невеличкого коктейльного столика, наливав сам собі випивку з пляшки. Здавалося, його платівку заїло: він робив невеликий ковток із келиха, потім трохи доливав у нього з пляшки, потім проспівував кілька слів, а потім знову робив ковток. Коли він побачив нас, то підняв келих та проказав:

— Будьмо! З днем народження, Френкі!

— З днем народження, — повторив я мимоволі.

У якусь мить клоун — із піднятим келихом та відкритим ротом — наче завмер, а десь із глибини його горла почувся звук, який нагадував незадоволений сонний голос, що промовляв ледве розбірливо:

«Дай

поспа-а-а-а-а-ати».

— Ідіть сюди! — почувся пронизливо-верескливий окрик із сусідньої кімнати.

І ми всією нашою ватагою зайшли до спальні, яка була вся завалена ляльками. Ними було заповнено майже кожну вільну поверхню. Ляльки були на підлозі, ляльки були на полицях на стінах, ляльки повністю вкривали собою велике крісло в кутку та ліжко із залізними бильцями. Їх було так багато, що я не помітив дівчинку серед них — на ліжку, наполовину поховану під лавиною малесеньких порцелянових личок, — поки вона не заговорила з нами вдруге.

— Сісти! — гаркнула вона та почала скидати із себе ляльок.