Насправді ж, вона не виглядала аж надто окей — її язик заплітався, і вона все ще важко спиралася на наші руки, — але та частина мого мозку, яка зазначила це, здається, була наче під гіпнозом.

— У неї тече кров! — вигукнула Емма. — А лікарня он там!

Бронвін глянула на свою сорочку.

— Та не дуже й тече, — сказала вона, хоча червона пляма, здавалося, продовжувала збільшуватись.

У мені боролися два бажання. Одне просто кричало: «Іди до лікарні, тупий козел!» — та його майже повністю заглушував голос іншого бажання, який лунав якось по-чудернацьки, наче голос мого татуся.

Цей голос у якійсь занадто жвавій, навіть придуркуватій манері нагадував, що «от-от уже буде час вечеряти, і невже ми так і не скуштуємо нью-йоркської їжі, поки ще тут; а тому, чорт забирай, чом би нам просто не зайти сюди ненадовго підвечеряти?»

І, здавалося, усі, крім Ліллі та Емми, були не проти, а невдовзі також і їхні заперечення почали слабнути.

Я штовхнув двері від себе та, як швейцар, запустив усіх досередини. Це таки був ресторан: невеличка старомодна місцинка з картатими скатертинами, стільцями з плетеними спинками та стійкою з газованими напоями під однією зі стін. За головною стійкою стояла офіціантка у фартуху та паперовому капелюшку, яка посміхалася так, наче чекала на нас цілий день. Крім нас там більше нікого не було.

— А ви, дітки, виглядаєте голодними! — вигукнула вона, аж підскочивши на каблуках.

— Ой, ще й як, — відгукнулася Бронвін.

Офіціантка, здавалося, не помічала крові на сорочці Бронвін.

— І правда, на вигляд ви однозначно голодні.

— Так, — підтвердив Єнох голосом, що трохи нагадував голос робота. — Голодні.

— Що це за ресторан? — запитала Нур. — Мені здається, тут пахло паніром.

— Ой, та в нас є все, — відповіла Берніс, легенько махнувши рукою. — Усе, що можна побажати.

Хіба вона назвала своє ім’я? Тоді звідки я його знаю? У мене в голові була якась каша.

Тихенький голосок, який усе ще ставив під сумнів ідею зайти сюди, змалів до шепоту. Заперечення з боку Ліллі також припинились. Останнє, що я від неї почув, це як вона сказала:

— Ну, ви, народе, можете залишатися тут, якщо хочете, та я забираю вашу подругу до лікарні!

Але її спроби витягнути Бронвін під лікоть на вулицю були не дуже ефективними. (Бо неможливо витягнути Бронвін туди, куди вона сама не хоче йти.)

— Ой, а в нас немає грошей, — сказав я, згадавши раптом, що залишив нашу готівку в багажнику автомобіля; і розчарування, яке я при цьому відчув, було таким же суцільним, як під час жалоби за дорогою людиною.