Я наче вкляк від холоду. Просто не знав, що сказати.

— Мені теж краще піти, — буркнув Мілард. — Я не хочу, щоб директорка подумала, що ми…

Що він сказав наприкінці, я не розчув.

— Що? Замислюємо змову?

— Щось таке, — відповів він.

— А як щодо інших? Вони прийдуть мене провідати?

Я не бачив Горація, Г’ю, Олівію і Клер звідтоді, як ми вирушили на операцію, і з того часу, здавалося, уже ціле життя промайнуло.

— Не думаю, — відповів Мілард. — Бувай здоровий, Джейкобе.

Мені не сподобалась така розв’язка. Наче хтось провів між нами лінію, і я стояв по один бік її, а всі інші — по інший.

Мілард вийшов — його піджак і штани плавно вилетіли за двері. Я залишився сам на сам із Еммою — але вона також рухалася вже в напрямку виходу.

— Не йди, — попросив я. Несподівано я відчув шокуючий відчай.

— Мені дійсно треба. Пробач, Джейкобе.

— Це не повинно закінчитись. Це просто тактичний відступ.

— Припини. Будь ласка, — у її очах стояли сльози, і це, як я здогадувався, було через мене. — Повинно. Це повинно закінчитись.

— Нам треба якось подзвонити Ейчеві, поговорити про те, що сталося та що робити далі…

— Послухай, Джейкобе. Будь ласка, послухай! — Вона склала долоні разом, а кінчиками пальців торкнулася своїх губ — молитовно, благально. — Ти не Ейб, — сказала вона. — Ти не Ейб, і я боюся, що якщо ти й далі намагатимешся ним стати, то це тебе вб’є.

Вона повільно повернулася на тлі дверного отвору і вийшла.

* * *

А далі я лежав собі в ліжку, слухав шум вулиці, розмірковував, мріяв, а також розмовляв із Рефеєлом, коли той прийшов посипати мене якоюсь дивною присипкою. Після цього мене понесло кудись на хвилях неспокійного сну. Мої емоції балансували між гнівом та розкаянням. Так, я почувався покинутим друзями — і чи міг я називати їх так після цього? — але частина мене розуміла, чому вони відмовилися стати на мій бік. Вони багато чим ризикували заради мене і мало не втратили все. Я не знав, чи можна в принципі вигнати з дивних, але, думаю, ми тоді підійшли до цього дуже близько.

Я також був злий на Емму — за те, що вона зробила, за те, що вона сказала, та за те, що вона пішла. Крім того, я також запитав себе, чи був розлад наших стосунків саме моєю провиною? Невже це я розбудив у ній старі почуття, яких вона навмисне уникала роками? Якби я тоді так і не проник до бункера Ейба, так і не подзвонив Ейчеві, не вплутав у все це Емму, то чи були б ми й досі разом?