— Це не твоє діло.

— Підождіть мене. Я до вас приїду. Я хочу допомогти. Будь ласка.

— Ні, дякую. Як я вже сказав, ти зробив достатньо… і ти не виконуєш накази.

— Я буду. Обіцяю.

— Окей, тоді тримай наказ: повертайся у своє життя. Повертайся до своїх імбрин та у свій безпечний маленький світ, тому що до цього світу ти ще не готовий. Можливо, одного дня ми знову зустрінемось, коли будеш готовий.

А потім він поклав слухавку.

Розділ дев’ятнадцятий

Розділ дев’ятнадцятий

Я стояв у своїй вітальні з телефоном у руці та все прислухався до тиші на лінії. У голові роїлося безліч думок. Я мав добратися до Ейча, і швидко. Я мав допомогти йому. Я був зеленим і недосвідченим, так, але він був старий і непрактичний. Я був необхідний йому, навіть якщо він у цьому не зізнавався. Хоча щодо одного він був правий — до виконання наказів я ставився жахливо. Ну що ж, це був другий шанс допомогти Нур. Можливо, тільки дещиця шансу, але на цей раз я зроблю все, що зможу.

Спершу я мав би знайти Ейча. На щастя, я точно знав, із чого почати пошук: із сірникової книжечки, де я вперше був знайшов номер його телефону. То був телефон якогось китайського ресторану десь на Мангеттені. Коли я дзвонив Ейчеві цього разу, то чув на задньому плані звуки, характерні для ресторану, — шум кухні чи, може, тієї ділянки її, де готують страви для відвідувачів, — і я був цілком упевнений, що мені тоді відповів на дзвінок хтось, хто там працює. І я вирішив, що Ейч жив десь поряд із чорним ходом або над самим рестораном. Назва та адреса були на сірниковій книжечці, тому знайти ресторан було б досить легко. Мені тільки треба було добратися до Нью-Йорка.

На цей раз я не пакував сумку і не брав із собою нічого особливого. Я лише змінив одяг, у якому був протягом останніх кількох днів і який був закривавлений та починав уже трохи смердіти. А потім я вибіг із дверей, що вели на задній двір, і заскочив до садового сарайчика. І коли я вийшов із іншого боку та опинився в коридорі Панконтуркону, то вже знав, куди йти. Пані Сапсан провела нас сюди з Нью-Йорка крізь двері, що приблизно в середній частині коридору на верхньому поверсі Панконтуркону. Усе, що я мав зробити, це пройтися назад нашим маршрутом, яким ми пройшли сюди днем раніше. Якби я біг, це привернуло б забагато уваги, тому я просто швидко пішов, опустивши голову та сподіваючись, що жоден мандрівник, перевізник чи реєстратор мене не помітить. Таким чином я дістався до сходового колодязя, а далі східцями добрався до верхнього коридору, і ніхто мене не зупиняв, аж поки, раптом, на повному ходу я не врізався просто обличчям у гігантську чорну стіну.