Ейб залишив мене без карти, без ключа, без підказки. Без єдиного натяку на те, яким курсом мені плавати в цій дивній новій реальності. Це був його обов’язок розповісти мені про це, а він не розповів.

Чому він виявився таким безтурботним?

«Тому що це його не турбувало».

Це знов у моїй голові почувся той гиденький голосок.

Я не міг повірити, що його це не турбувало. Мала бути інша відповідь.

І тоді я згадав, що в цьому світі серед живих є ще дехто, хто міг би щось про це знати, — Ейч.

— Рефеєле?

Костоправ заворушився — він спав у кріслі коло вікна, оповитий сіро-блакитним світлом раннього ранку.

— Так, пане Портман?

— Мені треба вибратись із цього ліжка.

* * *

Через три години я вже був на ногах і знову міг рухатись. У мене був фіолетовий синець під одним оком, а мої ребра все ще боліли, але це було набагато кращим результатом, ніж доти; Рефеєл сотворив диво, і я почувався доволі добре. Я повернувся до Панконтуркону Бентама крадькома, наскільки це було можливо, але люди були скрізь — ранкова метушня була в самісінькому розпалі, — і мене кілька разів зупиняли заради автографів. (Мене й досі дивувало кожного разу, коли мене впізнавали. Величезний шмат свого життя я прожив як непримітний ніхто, і тому щоразу, коли до мене підходили, моєю першою думкою було, що вони переплутали мене з кимось іншим.)

Я знав, що не повинен покидати Акр. Я ризикував бути побаченим кимось, хто міг би повідомити про мене пані Сапсан. Але не це було у верхній частині мого списку турбот. Мені вдалося невпізнаним пройти через головний вхід, головний вестибюль та піднятися сходами до коридорів Панконтуркону. Коли ж на вході до Панконтуркону мене таки впізнав реєстратор, я сказав йому, що повертаюся додому, і він махнув мені рукою: проходь, мовляв. Я побіг по коридору — повз заклопотаних мандрівників, службовців на контрольно-пропускних пунктах та голос Шарона, який гримів із відчинених дверей одного з приміщень. Потім я звернув за ріг у коротший коридор, де були мої двері, знайшов комірчину для віників, підписану «тільки а. сапсан і підопічні», та пірнув усередину.

Вийшовши із садового сарайчика, я опинився під косими променями сонця, яке давно перевалило за полудень. Стояла задушлива флоридська спека.

Мої друзі залишалися в Диявольському Акрі. Мої батьки подорожували десь по Азії.

Будинок стояв порожній.

Я зайшов досередини, розташувався на дивані у вітальні та дістав із кишені телефон. Батарея була розряджена ще не до кінця. Я набрав номер Ейча. Після трьох гудків відповів якийсь чоловік:

— «У Хонґа».[87]