— Ви дуже добре його натренували, — сказав я.

— Та й пора б уже, — відповів Ейч. — Сорок років разом. Ми як стара подружня пара. — Він нахилив голову, щоби глянути на себе. — Боже, вони зробили з мене швейцарський сир, — сказав він і кашлянув дрібненькими краплинками крові з легень.

Порожняк простогнав та підскочив на ногах. Він виповз із кухні та припав до долівки поряд із Ейчем; із чорних очей істоти по щоках потекли маслянисті сльози та вкрили брудними плямами носову хустку, пов’язану навколо шиї порожняка.

Я поглянув на Ейча, і несподівано мені також захотілося плакати.

«Це відбувається знову, — подумав я, готовий от-от розридатися. — Я втрачаю ще одного».

Із труднощами, але я таки зміг утриматися від ридання і навіть спромігся запитати:

— Що там сталось?

— Усе пройшло дуже просто, — прохрипів він. — Звичайна евакуація. Якби не Хорейшіо, який виніс нас обох звідти, ми б тепер були в’язнями Ліо. — Він зітхнув. — Здається, я постарів.

— Чому ви не дозволили мені допомогти вам?

— Не міг ризикувати завдати тобі болю, — відповів він, а потім глянув повз мене кудись на стелю, малюючи щось у своїй уяві. — Ейбів особливий хлопчик. Мойсей-немовля в очереті.

— Що ви маєте на увазі? — запитав я.

Його голова повернулася до Нур.

— Тепер твоя черга допомагати панні Прадеш. Я помираю, так що більше нікому.

— Що мені робити? Куди нам іти?

— Для початку подалі від Нью-Йорка.

— Ми б могли піти до Диявольського Акра.

— Ні. Імбрини просто відправлять її назад до Ліо. Вони не знають, наскільки вона важлива. — Він згасав, язик його почав заплітатися. — І вона теж.

— Чому вона важлива?

— Знаєш, що до того, як отримати порцію пилу, вона за сьогодні врятувала мою жопу десь разів зо три?! А я думав, що то я повинен був рятувати її. — Він тихо засміявся. — Дуже погано, що її трюк із лампочкою не здатен зупиняти кулі.

Думки стрімко залишали його. Очі почали закриватись.