Я приклав свою руку йому до щоки, до його шорсткої бороди, та змусив його подивитись на мене.

— Ейче, чому вона важлива?

— Я дав клятву твоєму дідові. Не вплутувати тебе.

— Я давно вже вплутався.

Ейч сумно кивнув.

— Схоже, так. — Його дихання стало нерівним, переривчастим. — Вона є одна з тих сімох, чий прихід було передречено.

Серед можливих варіантів його відповіді, які я вже обміркував наперед, такого не було.

— «Одна із тих сімох». Яких сімох?

— Вони стануть визволителями Дивосвіту. Так каже «Апокриф».[88]

— Що це? Якесь пророцтво?

— Стародавні рукописи. Її народження сповіщає про настання нової доби. Дуже небезпечної. — Він скривився від болю та заплющив очі. — Ось чому ті люди полюють на неї.

— Ті, що з вертольотом та чорними машинами.

— Саме так, — підтвердив він.

— Вони — один із кланів?

— Ні. Набагато гірше. Дуже старе, дуже таємне товариство звичайних. Котрі хочуть підірвати нашу мораль та… — він скривився та втягнув повітря крізь зуби, — установити над нами контроль.

Тепер дихати йому ставало щораз важче, йому дедалі частіше доводилося переводити подих між словами.

— Нема вже коли вивчати історію. Візьми дівчину до Ві. Вона остання з нас. Остання з мисливців.

— «Ві», — повторив я, а моя пам’ять почала вже відмотувати плівку назад. — Із Ейбового журналу проведених операцій. Та, кого він тренував сам.

— Так. Вона живе у Великому Вітрі. Не хоче бути знайденою, тому обережна. — Потім він звернувся до свого порожняка: — Хорейшіо, карта в сейфі…

Порожняк промимрив щось у відповідь, підскочив до стіни та відхилив убік картину, під якою виявився маленький сейф. Поки Хорейшіо крутив цифрове коліща, я зосередився на Ейчеві. Я відчував, як він невпинно слабшає.