– У вас буде десять хвилин, – Алессандро обертається на передньому сидінні, – доки ми не затримаємо підозрюваного.

Я киваю. Я сиджу на задньому сидінні, неспокійно кручусь і соваюсь. Відчуваю дріт і липку стрічку, якою обклеєні мої груди й живіт. Не надто зручно. Вона лоскочеться, тягне шкіру, до неї липне моє тоненьке світле волосся. А коли я здиратиму її – пектиме, як у пеклі.

– Цього часу достатньо, щоб отримати зізнання.

– Гмммм, так, так. Побачимо.

– Він повинен зізнатися, що це саме він вистрілив у синьйорину Дощ Кемпбелл.

– Гаразд. Добре. Я зрозуміла, – кажу я. – Це ж не вища математика.

Хай там як, мені лише одна секунда потрібна, щоб висмикнути чеку з гранати. Уб’ю Ніно та цих поліцейських, усіх гуртом. І тоді я вільна. Я зможу зникнути. Кину її й побіжу в інший бік. Себе я підривати зовсім не хочу. Шкода, що доведеться знищити диснеївського принца, але ж неможливо залізти на ялинку, не подерши дупу.

Ми в колоні непримітних автомобілів швидко їдемо центром Рима. Повертаємо за ріг, а потім гальмуємо на Ларґо Фебо перед готелем Ніно. Я визираю зі свого тонованого вікна. Ого. Та в нього губа не дурна. Готель «Рафаель» оповитий плющем, темним, густим, жовтувато-зеленим, з яскравими пурпуровими квітами. Це найкрасивіша будівля, яку мені лиш доводилося бачити. Не дивно, що він поїхав саме сюди.

Копи глушать двигун. У мене вузол у животі. Плечі напружуються. Я стискаю зуби, погладжую ручну гранату в кишені.

Зараз я це зроблю.

Починається, чорт забирай.

Я завмираю на півкроці. Он він, у барі, спиною до мене. Це його волосся, чорне й блискуче, гладке й сяйливе, як смола. І його потерта шкіряна куртка з шипами. Чудово її пам’ятаю: пахне «Мальборо Ред». Сріблясті цятки мерехтять у світлі ламп. Ось його дупа, жодних сумнівів – його підтягнуті, пружні сідниці мають бездоганний вигляд у тих темних брючних костюмах. Сто відсотків м’язів, без жодних ознак жиру. Я пригадую його мускули на сідницях і на спині. Тепло, що підіймалося від його шкіри, як із печі… Здається, ніби це було вчора. Він стоїть, п’є наодинці, з невисоким скляним келихом у руці. Туди налите щось типу віскі, темна бурштиново-золотава рідина. Без льоду. Без соломинки. От якби в мене був ціанід. Підсипала б його туди. Цікаво, якими будуть його останні слова. «Мене вбива моя підступність власна»[139]?

Я перевіряю час: 20:51. Дев’ять хвилин лишилося… От чорт.

Я рішуче йду.

– Привіт, Ніно, – кажу я, ніби ми просто собі зависаємо разом. Ніби ми не намагалися весь минулий тиждень убити одне одного. – Купиш мені випити?