– Sì, синьйоре Ніно. Prego.

Ми витріщаємося одне на одного.

З нього буде телячий фарш, качиний паштет, довбаний конячий біфштекс.

«Клянуся в тім»[141].

Постривайте, от побачите.

Ніно ковтає залишки напою та голосно грюкає келихом. Я розглядаю його нігті з білими смугами, його криваво-червоний перстень із печаткою.

Ніно зітхає, потім обертається до мене.

– Що ж, – каже він, – я вражений.

– Справді?

– Так. Ти зрештою мене наздогнала.

Я вдивляюся в зморшки, що перетинають його чоло, глибокі та темні, як Великий каньйон. Намагаюся розгледіти якийсь вираз на його незворушному обличчі.

– О так, а чого б не бути враженим? Ти продовбався з моїм автомобілем. З моїми грошима. З моїм одягом. Я без трусиків залишилася майже на тиждень. Це неймовірно, що я тебе взагалі знайшла.

Я погладжую гранату в себе в кишені, воджу пальцем по сріблястому кільцю…

Ніно хитає головою. Витрушує з неї все. Як Тейлор Свіфт у тій своїй пісні. О Господи, я сумую за нею. Я їй писала в «Твіттері» по кілька разів (принаймні) щодня. Але тепер я в бігах і не можу цього робити. Сподіваюся, вона мене пам’ятатиме.