Якщо Ніно й здивований бачити мене, він цього не показує. Він обертається до мене, злегка схиляючи голову.

– Бетта, – каже він. – Ciao.

О Боже правий, він розкішний. Отак навіть кращий, зблизька, в натуральному розмірі та кольоровий, і точно живий, не привид. Не марення. Не галюцинація. Шкіра в нього темна з легкою щетиною. Очі сяють, як полум’яний онікс.

Бачу тебе, Темний Принце. Так, тебе, гіганте. Якби він пішов на «Топ-модель по-американськи», він би точно виграв.

У барі мерехтять свічки, на відшліфованому червоному дереві танцюють тіні.

Як він може бути схожим на янгола, коли він Люцифер?

Смерть – це замало для такого довбойоба. Я йому влаштую найпекельніше пекло.

Він повертається до стійки та ставить склянку на деревину.

– Un altro whisky[140], – каже він бармену. Цей хрипкуватий голос. Цей низький баритон. Я його не чула після метро та його автовідповідача.

– Узагалі-то я візьму «Малібу». «Малібу» з колою, – кажу я.

Ніно обертається та зиркає на мене.

– З колою з цукром, – кажу я бармену. – З льодом і лимоном. І соломинкою.

Бармен киває.

– Sì, certo.

– Un altro whisky, – каже Ніно, штовхаючи стійкою порожній келих.