Я думаю про копів, що слухають нашу останню розмову. Ми трохи відійшли від головного питання – хоча мені, власне, байдуже. У мене всередині щось ворушиться – що це, лихе передчуття? жаль? – десь глибоко в животі. Я знаю, що це – страх. Я не хочу вбивати тих поліцейських. Вони не зробили нічого поганого. Узагалі-то вони, навпаки, допомогли мені. Я думаю про черницю.

– Я радий, що ти мене наздогнала, – говорить він.

Я глипаю на нього. Він ходить по тонкому льоду… Я хапаю гранату та міцно стискаю її.

– Скоріше, Алві, – каже Бет у мене в голові. – Смикай те довбане кільце.

– Я залишив тобі діаманти. Ти отримала квіти? – каже Ніно, руками обвиваючи мою талію.

– Що? Ти сумував за мною? – Щось я маю сумніви.

Він відвертається. Хапає свій келих, потім ставить його назад.

– Ти що, не отримала мою записку? Листівку? Звісно, я сумував за тобою, – каже він.

Господи. Цей хлопець. Він такий членистоголовий. Чому хлопці завжди так ґвалтують мозок? Тепло – тоді холод. Він тут – тоді його немає. Угору – а тоді знову вниз.

– Ти сказала, що хочеш працювати зі мною.

О, так, я таке говорила.

– Я пам’ятаю, я сказав, що це погана ідея. Але потім… Я це обміркував.

– О, справді? – кажу я.

– Я собі подумав: «А знаєш, ця дівчина, в ній справді щось є. Вона має потенціал. Може, це й спрацює».

Моє серце завмирає в грудях. Легені забувають, як дихати.

Що, в біса, за маячню він верзе?