– Знаєш її? – питає Ніно.

– ТАК, ВОНА КРУТА. Я ЇЙ НАМЕТ СПАЛИЛА.

Я бачу на обрії море – величезну чорну порожнечу небуття. Ліс поступається узбережжю, пляжам, ресторанам, барам, готелям. Ніно зупиняє байк біля набережної.

Десь грає музика.

«How Deep Is Your Love» Калвіна Гарріса.

– Ох, обожнюю цю пісню.

Вона долинає з пляжу.

Я підходжу до металевої огорожі та дивлюся вниз, на тіні, що ворушаться на піску. Там щось типу карнавалу, люди п’ють, цілуються, курять і трахаються на пляжі. Я зітхаю та розглядаю тусовщиків, що вдихають солоне морське повітря й дим гашишу. Серед них – жонглер вогнем, що крутить сліпучі жовті й білі кола. Оранжеве полум’я мерехтить і танцює. Концентричні кола миготять і палахкотять. Ммм, це керосин? Я ♥ легкозаймисті речовини. Я дивлюся, як він підкидає вогняні фігури в небо. Це гіпнотизує. Заворожує. Я хочу туди. Хтось розпалив величезне вогнище. Неначе сцена з фільму Фелліні. Там, здається, справді весело.

– Ніно, поглянь. Пляжна вечірка. Ходімо, хочу туди.

Ніно хитає головою.

– Ні. Нам треба вкрасти човен.

Він іде до набережної. Чому він такий нудьгар? Я дивлюся, як він віддаляється, а потім повертаюся назад до вечірки. Хтось радісно верещить: «Юуу-хуу!» Вибивають корок із пляшки. Що там? «Просекко»? Шампанське? До біса все. Я йду. Я хочу розважитись. Я щойно вбила бозна-скільки копів. Мені потрібно випустити пару. Піду на пристань і знайду Ніно згодом. Йому ж знадобиться якийсь час, щоб викрасти човен. Спершу хочу потанцювати. Розвіятись. І мені потрібно випити.

Я перекидаю ноги через огорожу та зістрибую на м’який пісок. Повірити не можу, що Ніно продовбав два мільйони євро. Серйозно? Ну що за нездара. Після того як я стільки часу їх шукала, мені справді потрібно залити всі печалі. Повикидати все з голови. Немов п’яніючи на ходу, я йду до вечірки та приєднуюся до людського натовпу.

– Здоров, – кажу я байдуже кому.

– Ciao, – вигукує хлопець. Він усміхається.

Я зриваю дріт, закріплений у мене під топом, та кидаю його у вогонь.