Навряд чи Ніно мене зараз чує за вітром і шумом двигуна.

– МОЖЕ, ВКРАДЕМО ЦЮ МАШИНУ?

– Що? Ні.

– Я ХОЧУ «ФЕРРАРІ». ВОНА ШВИДША, – кажу я.

Спостерігаю, як вона стрімко зникає. Ох, ну гаразд, іншого разу.

Я чую сирену, голоснішу й голоснішу. Тепер що?

– БЛЯ. ФАРАОНИ.

Ніно наддає швидкості, і я чіпляюся міцніше. Притискаюся до нього щільніше. У моїх венах – чистий адреналін. Я відчуваю, як мої щоки втрачають форму, розтягаються, розвіваються на вітрі. Я обертаюся – і бачу блакитні мигалки. Вони нас побачили? Ми в дупі?

Ніно круто звертає, байк нахиляється.

Наші коліна – за якийсь дюйм від дороги. Я уявляю, як наші одяг і шкіра деруться об асфальт. Тепер шкодую, що не прихопила той шолом. Це не надто безпечно. Однієї черепно-мозкової травми за життя вистачить. У мене пил на зубах, волосся розвівається на вітрі. Ми мчимо через ліс. Здається, той самий, що й був. Високі сосни видаються знайомими. Коріння дерев поламало, роздовбало дорогу, і ми підскакуємо на коренях.

Біля дороги – знак із написом «Ostia Antica». Тут чується слабкий запах попелу. Спустошення й почорнілі гілки. Принаймні вогню вже немає. Пожежа тривала менш ніж добу. Навряд чи вона могла надто вже нашкодити.

Я більш не чую тих сирен.

– ТАК, ЗДАЄТЬСЯ, ВІДІРВАЛИСЯ.

Ми проїжджаємо повз жінку, що стоїть понад дорогою.

О, погляньте, це ж та сама.

– Привіт! ЗДОРОВ!

Я махаю, махаю, але вона не махає у відповідь. Показує мені середній палець. Як грубо.

Я ж їй життя врятувала.