– Ой. Привіт-привіт, – відповідаю я.

П’єтро натягає футболку й штани, потім веде нас до нашої кімнати, каже, що це найкраща та найбільша. Він відчиняє двері, і я ступаю всередину. Захоплено зітхаю. Святий Ісусе. Тут навіть краще, ніж я собі уявляла. Кімната величезна й оздоблена, мов палац. Приголомшлива. Неймовірна вигнута стеля, фарбована в синє. Величезний мармуровий камін. На шліфованій підлозі – прекрасні керамічні кахлі. На стіні вітальні висить чорно-біле фото Ґрети Ґарбо.

– Це просто чарівний сон, – кажу я.

П’єтро, кланяючись, виходить із кімнати.

– Що таке «auguri»? – питаю я Ніно, коли той зникає.

– «Auguri» означає «вітання».

– Ой. Он як. Зрозуміло. – Я розглядаю картини на стіні. – То з чим він мене вітав?

З тим, що я досі жива?

– Я сказав йому, що ми одружилися, – каже Ніно. – І це наш медовий місяць.

– Ооо. Як мило. – Я сідаю на ліжко. – А П’єтро теж із коза ностра?

– Ні, він просто працює в готелі. Він єдиний із моїх знайомих, хто не хоче мене вбити.

– Я не хочу тебе вбити, – кажу я.

Принаймні вже не хочу. Я почуваюся трохи в більшій безпеці тепер, коли ми тут. Може, я раніше була параноїчкою? Тіпалася на пустому місці. Я подобаюся Ніно, це точно. Він справді сумував за мною цього тижня. Чи все це дійсно була лише перевірка на мафіозність? Посвята, ініціація? Типу подвигів Геракла, щоб пересвідчитись, чи я достатня пролаза? Я повільно, глибоко й полегшено зітхаю та розвалююся на ліжку, як морська зірка.

Ніно вмикає телевізійні новини.