– Алвіно, любенька, це ти?

– Га? – Яка я тобі, в біса, любенька? Це Мевіс. Чого це вона така поштива? Либонь, хтось підслуховує. – Так, це я. Що тобі треба? – Грошей на будинок для літніх людей? Доглядальницю/опікунку?

– Я говоритиму коротко, мій янголе, – каже вона.

– Добре. І чого ж так? – Це незвично.

– Розумієш, у мене є лише хвилина, доки нас роз’єднають. Вони дуже суворі щодо особистих дзвінків у цих поліційних відділках-камерах-тюрмах.

– У чому? Де ти є? Що коїться? – Я зиркаю на телефон, але це не «ФейсТайм».

– Так, я саме тому й телефоную, люба моя. Я у відділку, тут, у Римі. З’ясувалося, що компетентні органи Великої Британії нарешті знайшли твого батька. Ти можеш у це повірити? Через стільки років. Двадцять п’ять, точніше кажучи…

– Про що ти, в біса, взагалі говориш?

– Якісь поліцейські в Лоуер-Слотері знайшли твого батька в садовому сараї.

– Як мій батько опинився в сараї?

– Ах, от у тому-то й запитання.

– Запитання на довбаний мільйон доларів. Хто я тобі така? Кріс Таррант[167]?

– Що? Хто? Ні. Не матюкайся. Хай там як, головне, любенька, що мене заарештовано. За підозрою в умисному вбивстві з обставинами, що обтяжують покарання. Тобі коли-небудь доводилось чути такий суцільний абсурд? У всякому разі, я дуже сумніваюся, що в них набереться достатньо доказів, щоб мене засудити, адже стільки часу минуло, та й черв’яки… Чесно кажучи, я майже забула про нього. У якомусь куточку свідомості очікувала, що він зник, ну, знаєш, біологічно розклався. Я взагалі-то телефоную, щоб сказати: приїдь і забери маленького Ернесто. Я залишила його з Ріккардо та Джузеппе, а це не найкраще…

– ЩО ЗА ЧОРТІВНЯ? МІЙ БАТЬКО МЕРТВИЙ?