Він тягнувся до лампи,
Ти щойно вбила свою споріднену душу.
– Ні. Ні. До пістолета, – кажу я.
– До лампи.
До лампи
– До пістолета.
– До лампи.
До лампи
– До пістолета.
– До лампи.
До лампи
– До пістолета. До пістолета.
До пістолета.
Я дивлюся на Ніно, на дірку в його чолі, що наповнюється чимось чорним. Усе сповільнюється. В очах у мене все розпливається від сліз. Його вродливе обличчя – у плямах крові. У мене всередині все стискається. Я блюю. Блюю знову, і знову, і знову на блакитну кахляну підлогу.
– Я ж говорила тобі, що помщуся, – каже вона.
– Я ж говорила тобі, що помщуся,
– Ні, ні, ні.
О Господи, Бет. Я ладна ще раз її вбити. І того довбаного клоуна. Вона весь цей час щось замишляла проти мене. Вона ненавидить мене. Вона ненавидить мене. Я ненавиджу мене? Я плачу пекучими сльозами. Він мертвий. Його немає. Що я накоїла? Що я зробила? Я цілую його в досі теплі губи. Відчуваю смак гарячого заліза – його кров.
Бет
Я ненавиджу мене?