Я вистрибую, а Ніно прямує назад до басейна. Ми забираємо наш зім’ятий одяг і йдемо всередину, до нашого номера. Я така щаслива, що, здається, от-от вибухну. Насипаю одну за одною дві доріжки, а в думках у мене метелики пурхають.

Ніно, геть виснажений, валиться на величезне ліжко. Але я не хочу спати: я надто захоплена. Мені треба обміркувати весілля.

– Ніно? Ти хочеш? – запитую я.

Ой, він захропів.

Тож доведеться мені самій вдихнути обидві доріжки… Добру не можна пропадати. Нюх-нюх-нюх. Удвічі більше веселощів, удвічі більше наслідків. Я надто молода для серцевого нападу.

Я вмикаю телевізор, щоб не сидіти на самоті. Хочу переглянути новини. Може, є щось нове про Доменіко? Ото я тоді реготатиму! Я вдихаю ще одну доріжку. Юху! Юху! Тепер я не можу прибрати з обличчя усмішку. Лише так мені вдається стримати себе й не стрибати на ліжку, як дитина. По телевізору кадри з якоюсь релігійною спорудою. Церквою чи монастирем. Урочисто зажурений натовп. Беруть інтерв’ю в італійської черниці. Я не знаю, про що вона говорить, либонь, про щось дуже нудне. Потім показують фото літньої черниці. Не якоїсь випадкової черниці. МОЄЇ ЧЕРНИЦІ. «Сестра Франческа ді Марцо, 71 рік, також відома як Тереза ді Джезу». Чорт-бля-чорт-бля-чорт. Коментатор щось швидко говорить італійською. Обличчя в нього задушевне й скорботне. Камера перемикається та наближається до дороги. Червоні смуги. Це плями крові. Звісно, це тут я її й переїхала. До чого це все? Що це означає? Її тіло знайшли? Знов інша сцена. Обпалені залишки «чинквеченто». Почорнілі гілки. Поламані дерева. Винищений ліс. Горіла трава та присмалене листя. Камера наїжджає на автомобіль. Ні. Ні. Не відчиняйте його. Не зазирайте всередину, будь ласка. Нас позбавляють вигляду підсмаженого тіла черниці, але я добре бачу її в уяві. Відразлива, з ямами замість очей, з обгорілою шкірою. Сиве волосся перетворилося на вугілля. Одяг розсипався на нитки… Я заплющую очі й хитаю головою.

– Ні, ні, ні.

Іще одне фото. Це той чолов’яга! «Лоренцо Манчіні, 51 рік». Я відразу його впізнаю. Я вкрала його машину. Це був його іржавий старий «чинквеченто». Пам’ятаю його червоне обличчя, притиснуте до вікна. Пригадую ту товсту складку жиру. Він здається приголомшеним, страшенно спантеличеним. Стоїть перед залою суду. Поліційні фургони та галасливі натовпи. Я дивлюся, як чоловік затуляється своїм пальто, намагаючись врятуватися від журналюг.

– Синьйоре Манчіні, – гукають вони. – Signor, è stato Lei?[165]

Чоловіка в кайданках проводять повз натовп. Серед людей – гурток розлючених черниць. Плакáти. Урочисто-журливий священик. І це не якийсь випадковий священик, це мій священик. Той, якого я врятувала в лісі та який мене підвозив. Мій мозок напружено працює, працює, намагається щось вирахувати, але я зараз така захмеліла, що не здатна думати. Я силюся щось утямити. Хтось бере інтерв’ю в священика. Я не знаю, що він каже, але схоже на якусь типу надгробну промову. Думаю, він говорить про цю черницю, сестру Франческу ді Марцо. Либонь, зазначає, як сумно те, що вона мертва. Що вбивати черниць не слід… Поліція, мабуть, заарештувала того чоловіка за підозрою в убивстві черниці. То ось що тут відбувається? Повірити не можу. Бог існує. Я дивлюся на екран іще зо дві хвилини. Потім сюжет змінюється.