Я дивлюся в дзеркало спальні. Темно, але я бачу, що мої очі схожі на дві летючі тарілки. Ніколи не бачила, щоб у мене так розширювалися зіниці. Зуби в мене стиснуті, вилиці напружені. Я сильно тру собі щоки, вгору-вниз, тричі ляскаю себе по обличчю. Скрегочу зубами. О Господи, я на межі. Не відчуваю ні підборіддя, ні губ.

Я бачу, як Ніно вовтузиться в ліжку за моєю спиною. Він крізь тіні простягає руку. Я дивлюся, як його пальці поволі наближаються до чогось на тумбочці.

– Пістолет, – каже Бет. – Він намірився тебе застрелити.

Я біжу кімнатою назад. Моє серце калатає вдвічі швидше. У мене з’являється тунельний зір. Усе, крім пістолета, зникає. Я хапаю «Ґлок», і саме вчасно: пальці Ніно ковзають об мої, – а тоді натискаю гачок.

ПІФ-ПАФ.

Ляпає кров, пір’я злітає в повітря.

Я оглушена. Руки тремтять. Долоні пітніють.

Чорт.

Тоді я впускаю пістолет.

Що тільки-но сталося?

Що я, в біса, накоїла?

Бет сміється в мене в голові.

– Я виграла, – каже вона.

Я валюся – важко – на стіну й повільно стікаю на підлогу.

– Ні, – кажу я. – Що, в біса, ти зробила?

Я дивлюся, як бавовна просочується червоним. Відчуваю тілесний запах свіжої крові.

– Він тягнувся до лампи, – пояснює Бет. – Ти щойно вбила свою споріднену душу.