Раптом Ейнштейн побіг швидше й випередив її. Він кілька разів принюхався до тіла, поки вона йшла, а потім повернувся до неї, мелькаючи хвостом.

— Отже, усе чисто?

Він продовжував крутити хвостиком.

Вона нахилилась, аби ліпше роздивитись. Щоб побачити все, що треба, багато часу не знадобилось. Вражена, вона, розвернулась і попростувала до джипа. Деніел стояв біля розчинених дверцят із водійського боку, вагаючись, що робити. Він, на око, досі не виявляв жодних ознак шоку.

— Нічогенький постріл, — мовила вона. Однією кулею буквально поміж очі. Досконаліше не можна.

— Він був недалечко.

Деніел підступився до неї, скорочуючи дистанцію, і його руки в рукавичках обійняли її за передпліччя. Охнувши, він повернув її убік, розвернувши навколо своєї осі так, що за нею більше не було світла.

— Скільки з цієї крові — твоєї?

— Небагато, — відповіла.

— Зі мною все добре.

— Твоє вухо!

— Так, цим не зарадиш, га? Умієш поводитися з голкою та ниткою?

Він здивовано відкинув голову назад.

— Що?

— Нічого важкого. Я заговорюватиму тебе.

— Умм…

— Але спочатку ось що, — вона, викрутившись із його рук, побігла назад до ґанку. Лола досі лежала калачиком на тому ж самому місці. Підвівши голову, вона мляво закрутила хвостом, побачивши Алекс.

— Агов, Лоло, чудова дівчинка. Дай-но я подивлюся, що з тобою.

Алекс сіла по-турецькому перед псом. Однією рукою гладячи їй бік, іншою вона намацувала рану.

— З нею все гаразд? — спитав ласкаво Деніел.