Вона розсміялась, і в її голосі знову почулись істеричні нотки.

— Гадки не маю, власне. Мабуть, поживемо кілька днів у наметі біля джипа. А потому… — вона раптом замовкла.

— Тобі нікуди їхати?

— Такого, щоб заховати цього звіра й двох великих собак, немає. Я ще ніколи в житті не почувалась настільки на видноті.

— Я щось вигадаю.

— Чому ти так довго не телефонував? — спитала вона. — Я гадала, що ти помер.

Деніел хапнув повітря і шоковано витріщився на неї.

— Щоб улаштуватись, треба немало часу. Я не можу бути повсюди водночас. Я мав поставити безліч камер.

— Дзвіночок би не завадив.

— Я ж не знав, що ви, народ, усе підірвете, — раптом його голос став значно нижчим. — Що робив йолоп? Ні, не відповідай. Не хочу, щоб він почув. Просто так чи ні. Комусь телефонував?

— Ні, — роздратовано гаркнула Алекс.

— Чекай, вантажівку спалено. Він же не залишав будинок, адже так? Вона хотіла сказати «Ніхто його не попереджав, що не можна», але Деніел би здогадався, що йдеться про нього. Вона не відповіла, дивлячись просто перед собою, хоч їй кортіло потай зиркнути на Деніела, щоб побачити, чи розчув він щось.

Кевін зітхнув.

— Ані грама здорового глузду.

Вона так багато хотіла на це відповісти, але їй не спадало на думку жодного ввічливого слова, щоб висловити хоча б щось із цього.

Він змінив тему.

— Арні… кепсько було?

— Ні. Він нічого не помітив. Він нічого не відчув.

— Насправді його звали Ернесто, — сказав Кевін, але радше до себе, ніж їй. — Він був хорошим партнером. Ми добре пожили разом. Недовго пожили, але було добре, — він прокашлявся. — Гаразд, тепер розкажи все, що трапилось. Окрім того, як він намагався усе залагодити. Він, мабуть, і так отримав неабияку травму.

Алекс коротко переповіла події того вечора, замовчуючи найжахливіші моменти. Коли вона просто сказала «Я його допитала», Кевін досить добре зрозумів, про що йдеться.