Він потягнувся до неї, зняв її руку в рукавичці з керма та опустив, щоб вільно звисала, колихаючись між сидіннями. Ще раз глибоко вдихнув.

— Я чув ті постріли, які лунали так швидко один за одним, що гадав…

— Знаю. Дякую, що не вилазив з авто, як я й просила. Добре знати, що я тобі можу довіряти.

Він нічого не відповів.

— Що таке? — спитала.

— Якщо ти так це називаєш, — мовив він присоромлено, — не хочу зізнаватись… але я на кілька хвилин виходив. Я хотів зайти в будинок, але мене зупинив Ейнштейн. А тоді я збагнув, що так чи інакше, а всередині все вже вирішено, і якщо вони тебе схопили, у мене найбільше шансів повбивати падлюк із джипа. Я не збирався дарувати їм це, Алекс. Ніколи в житті.

Вона трішки стисла його руку.

— Пригадуєш, що Кевін казав мені про візуалізацію?

Вона похитала головою. Ніби щось таке чула, але не більше.

— Коли ми вперше були на стрільбищі, а я сказав, що не можу застрелити іншу людину, — він понуро коротко засміявся. — Він сказав, щоб я уявив когось, кого захотів би захистити в небезпеці.

Поки він говорив, вона все добре пригадала.

— А…

— Я тепер збагнув. І він мав рацію. У ту мить, коли я усвідомив, що ті, хто вбили Арні, прийшли по тебе… — він захитав головою. — Я й гадки не мав, що здатен почуватись настільки… примітивним.

— Я ж попереджала тебе, що ти з’єднаєшся зі своїми інстинктами, — мовила вона весело, жартівливим тоном, згадавши, як веселилися того дня на ранчо, але щойно сказавши ці слова, стала почуватись страшенно винною.

Її голос залунав похмуро, коли вона додала:

— Як би я хотіла, щоб усе сталося не так.

Цього разу він стиснув її руку.

— Усе буде гаразд.

Вона намагалася зосередитись.

— То куди саме ми прямуємо?