— Усе добре, — пробурмотіла вона невпевнено, простягнувши руку й поклавши пальці йому на губи. — Я з тобою.

Чи це слушні зараз слова? Вона не мала досвіду в тому, як втішати людей. Навіть коли її мати була на останніх стадіях хвороби, яка позбавила її життя, Джуді не хотіла, щоб її жаліли, а вона не хотіла обманювати. Якщо Джуліана казала щось штибу «Ти маєш сьогодні чудовий вигляд, мам», Джуді відповідала щось на кшталт «Не марнуй часу на нісенітниці, я все бачу у люстерко». А Джуді ніби й не розуміла, що, можливо, Джуліану теж треба втішати; зрештою, не Джуліана ж помирала.

Вона рано навчилася не сподіватись для себе жалю; і ніколи насправді не вміла виказувати його іншій людині. Вона вправніша в тому, як небагатослівно пояснити йому, що те, що він зараз відчуває, — природна реакція на нагальну смерть, але вона вже пояснювала йому таке й знає, що це ніяк не зарадило. Тому вона вирішила вдавати те, що бачила по телевізору, розмовляючи ласкаво, гладячи його по щоці.

— З нами все гаразд… усе минулось.

Вона сумнівалась, чи варто накривати його спальним мішком про всяк випадок, хоча вони вже знемагали від спеки й холодно йому не було. Утім, вона вже дійшла висновку, що він функціонував за вищої температури, ніж вона… І тілесно, і метафорично.

Він досі дихав утруднено. Вона, звільнивши з його обіймів голову, трішки підвелася, щоб краще розгледіти його обличчя. Він уже був не просто блідим. Його ласкаві очі були злякані, змучені, його щелепи напружились через те, що він намагався контролювати паніку, що охопила його. На його чолі пульсувала здійнята вена. Він дивився на неї, немов благаючи, щоб вона позбавила його болю.

Його вираз обличчя розпалював жах від спогадів, спогадів про його допит, тож вона імпульсивно обійняла його за шию, підіймаючи його з долівки джипа й пригортаючи до грудей, аби тільки заховати те обличчя. Вона відчула, як сама конвульсивно здригається, і аналітичний бік її розуму повідав їй, що вона травмована так само, як і він. А її неаналітичний бік не зважав на те, якою була на те причина. Її охопила хвиля паніки, і вона почувалась так, ніби не спроможна пригорнути його достатньо близько, щоб переконати саму себе, що він справді живий і зараз у безпеці. Немов вона може раптом, кліпнувши оком, знову опинитись у її темному наметі, сповненому криками Деніела в агонії. Чи навіть гірше — розплющивши очі, вона, опинившись у темному коридорі нагорі, знайде скривавлене тіло Деніела біля своїх ніг, а не найманого кілера. Її пульс стрімко скочив угору, і вона задихалась.