Вона кивнула.

— А він у таких справах успішніший, ніж я.

— Я про те, що якщо все поверне на зле, то це він прийняв рішення.

Вона гигикнула. Сміх цей пролунав важко.

— Тобі не до вподоби?

— Не знаю. Хочу, аби все швидко закінчилось… я втомилася, Деніеле. А ще я хочу втікти і сховатись.

— І непогана думка, — погодився він. — Ой, гм, а чи мене запрошено?

Вона здивовано зиркнула на нього:

— Певна річ.

— От і добре.

Ось тобі знову це машинальне «певна річ». Божевільне припущення, що він буде поруч, хай яке майбутнє їй даровано.

Вона не знала, чи це виснажливе напруження, чи щось більше, але тривожне відчуття переслідувало її решту ночі. Можливо, то було лише нервове збудження, через те що вона нарешті допалася до кави вперше за два дні.

Вона здивувалась, що за сім годин, коли сонце вже стояло високо над обрієм, вони дістались усамітненої хатини без жодних неприємностей.

Деніел лише двічі схибив із поворотом — дивовижно, зважаючи на те, що він не був у хатинці з десяти років, — а позаяк вони їхали вже, коли сіло сонце, усі шляхи були порожні. Отже, ніхто не повідомить у поліцію, що бачив поблизу броньоване авто.

Вона тимчасово поставила машину за осібним гаражем. Деніел перевернув кілька каменів біля нижчої сходинки на ґанку, перш ніж нарешті знайшов пластиковий пакет. Добувши захований у ньому ключ, зійшов угору ґанком, а Ейнштейн — за ним слідом.

Алекс стояла перед будиночком із брусу — з червоного кедра, у вигляді літери А, чарівним, незважаючи на свідчення того, що його було збудовано у сімдесятих, — така втомлена, що ледве могла пройти останні кілька кроків. Попри те, що ніч була блаженно скупа на події, усе-таки вона забагато провела в дорозі.

Вони з Деніелом помінялись місцями, ледве виїхавши за Батон Руж, а потім вона почувалася надто виснаженою через відчуття, що турбувало її, відколи вона відправила імейл, щоб передати кермування знову. Деніел час від часу дрімав, тому зараз був майже життєрадісним. Він проминув її, щоб забрати Лолу із джипа.

— У тебе такий вигляд, немов тебе теж треба нести, — озвався він, проминаючи її знову, цього разу вже із собакою. Він посадив Лолу біля ґанку, а потім повернувся до Алекс.

— Хвильку, добре? — пробурмотіла вона. — Мозок ще спить.

— Ще кілька сходинок, — заохочував він. Обійнявши за стан, він обережно підштовхував її вперед.