А цей раз неможливо було класифікувати на жодному рівні. Це була не стільки подія, як безкінечне дослідження одне одного, задоволення цікавості, захоплення кожною найдрібнішою пізнаною деталлю. Це не було догоджання, але й не було жодної незадоволеної потреби, чи то фізичної, чи такої, якій взагалі важко дати означення.

Вона добирала слушні слова, поки вони тихо лежали, цілуючись, терпляче, поки по краях штори світло забарвлювалося червоним. Вона не знала, як класифікувати емоцію, котра настільки переповнювала її зсередини, що їй здавалось, що її шкіра від неї розтягнеться. Якесь іскристе відчуття, від якого вона всміхалась, лише подумавши про нього, сотні тисяч бульбашок, що вибухали, утворюючи вир, допоки кожна недосконалість, кожне слабше відчуття, вигоряло, залишаючи по собі лише це. Вона не знала, як це назвати. Найближче означення, що спадало їй на гадку, — радість.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй у губи. — Кохаю.

Можливо, ось воно, те слово. Їй просто ніколи не спадало на гадку, що означення у нього може бути таким… безмежним.

— Деніел, — прошепотіла вона.

— Не треба відповідати. Мені просто треба сказати ці слова вголос. Я б, мабуть, вибухнув, якби спробував утримати їх у собі. Мабуть, мені доведеться незабаром повторити їх знову. Я попереджаю, — він засміявся.

Вона всміхнулась. — Я більше не хочу повертатись до життя, де мені нічого втрачати. Я рада, що відповідаю за тебе. Я вдячна. Я згодна, щоб ти був для мене будь-ким.

Поклавши голову йому на груди, вона слухала, як він вдихає і видихає. Уже тривалий час дихання було для неї пріоритетом. Якби вона могла поговорити зараз із жінкою, якою була навіть місяць тому, та жінка була б нажахана тим, що доведеться розширити цей пріоритет ще одними легенями. Та жінка утекла б від потреби мати ще щось, окрім власного життя. Але що б вона втратила! Алекс навіть згадати зараз не могла, за що трималась у ті часи. Саме це життя є вартим того, щоб боротись за його збереження.

— Мені було років дванадцять чи тринадцять, коли я, сказати б, припинив жити надзвичайним життям, — протягнув він замислено, безладно куйовдячи їй волосся пальцями. — Мабуть, це приблизно той вік, коли всі починають дорослішати, залишаючи за спиною свої фантазії. Ти починаєш усвідомлювати, що ніколи не дізнаєшся, що ти насправді — прибулець, якого всиновили звичайнісінькі людські батьки та який наділений надзвичайною надсилою, яка врятує світ, — він фуркнув. — Я про те, що ти, звісно, знаєш про це, і значно раніше, але не змиряєшся, багато років не віриш у це. А потім світ трохи збиває тебе з ніг, і життя покидають деякі барви, і ти вдовольняєшся дійсністю… Гадаю, я в цьому гідно попрацював. Я знаходив безліч радощів у тьмяному, буденному житті. Але я прагну, щоб ти знала, що час із тобою — винятковий. Був і жах, звісно, але разом з тим була й радість, про існування котрої я навіть не здогадувався. А все тому, що ти — виняткова. Я так тішуся, що ти мене знайшла. Моєму життю судилося різко змінитись, мабуть, так чи інакше. Я просто такий вдячний, що змінюватись йому судилося разом із тобою.