Він пильно поглянув на неї, вдихнувши, і змусив себе розслабитись.

— Коли ми тут зробимо справу, куди ти поїдеш?

Тепер уже її черга вагатись.

— Це… мені здається, що не можна говорити про те, що я виживу, щоб не наврочити. Відверто кажучи, я ще не розмірковувала над тим, що буде далі.

— Ну ж бо, у цьому ж нічого важкого, — мовив він, наполягаючи.

— Я такого не роблю. Ти по-своєму вирішуєш проблеми, а я по-своєму.

— Ти хочеш, щоб я подбав і про Карстена?

— Ні, — вона насупилась, хоч якби він не говорив так поблажливо, вона, можливо, спокусилась би. — Я сама вирішую мої проблеми.

Помовчавши, спитав:

— Отже, гадаєш, потім просто ув’яжешся за нами?

— То для мене не найкращий вибір. Якщо, теоретично, я зостанусь серед живих, тоді так, звісно.

— Але ж ти й песимістка.

— Це частина того, як я розплановую все. Я очікую на гірше.

— Пусте. Отже, знову до мого запитання — якщо підеш своїм шляхом, що трапиться з Денні? Просто бувай, вдячна за веселощі?

Вона відвернусь, дивлячись на двері.

— Не знаю. Залежно від того, чого він прагне. Я за нього нічого сказати не можу.

Кевін мовчав достатньо довго, тому їй довелося нарешті знову глянути на нього. Його обличчя мало якийсь невимовно вразливий вираз. Як завжди, коли його обличчя було розслаблене, він був набагато подібнішим до Деніела.

— Гадаєш, він вирішить їхати з тобою? — спитав Кевін дуже тихо. — Він же щойно з тобою познайомився. Ледве тебе знає. Але… мабуть, наразі він почувається так, ніби й мене ледве знає.

— Я не знаю, чого він захоче, — сказала вона. — Я ніколи не проситиму його зробити такий вибір.

Кевін зосередив погляд на точці в повітрі за кілька сантиметрів над її головою. — Я справді прагнув із ним помиритись. Влаштувати йому таке життя, яким би він зміг жити. Я сподівався, що згодом ми знову станемо братами.