— Алекс, у тебе все добре?

— Абсолютно.

Кевін на тлі їхньої розмови щось прокричав.

— Кевін каже, що ти намагаєшся мати природний вигляд, — повторив Деніел.

— І це теж, — погодилась вона.

Зараз вона перебувала на відстані лише двох машин від мінівена. Перед нею, трохи віддаля, ішов чоловік. Вона не чула, щоб хтось був за її спиною, та, можливо, вона у чиємусь полі зору. Вона не обернулась, щоб подивитись.

— Отже, маємо побалакати про щось таке, про що зазвичай розмовляють нормальні люди. — казав Деніел.

— Певна річ.

— Ммм, що б ти хотіла на обід? Хочеш знову повечеряти вдома?

Алекс усміхнулась.

— Залишитись удома — непогана думка. Я їстиму все, що тобі захочеться приготувати.

— Ти надто спрощуєш мені завдання.

— У світі й так багато труднощів, щоб ще й я створювала їх на додаток.

Вона відкинула кілька прядок з очей, пальцями стукнувши об телефон, і він, покотившись по тротуару, став балансувати на краю бордюра.

— Стривай, — закричала вона у телефон. — Я впустила телефон.

Нахилившись, вона швидко його схопила, тримаючись за колесо мінівена, щоб не втратити рівноваги. Знову скочивши на ноги, витерла легінси на колінах.

— Даруй, що так вийшло, — мовила вона.

— Ти зараз поставила пристрій стеження?

Вона знову рушила, простуючи до кінця квартала, де могла б, розвернувшись, повернутися до машини.

— Так.