— Я можу працювати тихо, — наполягав Кевін. Його брови опускались униз, насуплюючись.

— Тихо, як за смерті за природних обставин?

— Майже.

— Майже підніме наші цілі у стан бойової тривоги.

— Вони вже у стані бойової тривоги.

— Отже, яким ти бачиш наш план?

— Я імровізуватиму, діставшись до місця.

— Слушний план.

— А знаєш, скільки людей гине щодня внаслідок побутових нещасть у нашій країні?

— Ні. Але я переконана, що набагато більше білих чоловіків, яким трішки за шістдесят, гинуть від проблем із серцем, ніж з будь-яких інших причин.

— Добре, згоден, серцевий напад — то найтихіша смерть для Пейса. А ти збираєшся вдертися в хату, куценька? Постукавши у двері, попросиш позичити склянку цукру? Не забудь вдягнути фартух з рюшами, саме до діла буде.

— Я можу пристосувати план щодо Карстена. Мені тільки треба ще кілька днів на те, щоб проаналізувати Пейса…

Кевін голосно ляснув рукою по стільниці.

— У нас немає стільки часу. Ми вже й так довго відкладали. Ти ж знаєш, що Діверз і Карстен не марнували часу на підготовку, яким ми їх наділили.

— А поспіх тільки залишить лази, якими вони можуть скористатись. Гідне приготування.

— Яка ж ти надокучлива!..

Вона не помітила, як близько вони з Кевіном зійшлися, практично перебуваючи на відстані п’ятнадцяти сантиметрів, але раптом між ними вигулькнула рука Деніела.

— Можна мені втрутитися, щоб запропонувати очевидну річ? — спитав він.

Кевін відмахнувся.

— Не встрявай, Денні.