— Я її найняла. Не твоя турбота.

— А я справді повірив, що цього разу ти померла.

Алекс не відповіла.

— Що ти скоїла з Лівві?

— Ще нічого незворотного.

— Їй же тільки три, — його голос невластиво зламався.

Вона повернулась до нього, аби глянути з подивом, але марно, бо він ніколи не зводив очей з дороги, що простягалась попереду.

— Невже?

— Вона тебе нічим не скривдила.

— А як скривдили тебе троє невинних людей у Техасі, Карстене? Та пусте, — мовила вона, коли він роззявив рота, аби відповісти. — Це, вочевидь, риторичне запитання.

— Чого тобі від мене треба?

— Кевіна Біча.

Знову запала тривала пауза, поки він усе переосмислював.

— У наступному кварталі повернеш ліворуч, — скомандувала вона.

— Як ти… — він захитав головою. — У мене його немає. Він у ЦРУ.

— Я знаю, у кого він. І знаю, що Діверз слідує під час допиту твоїм настановам, — запевнила вона. — Твій спеціаліст веде справу. Я переконана, що ти знаєш, де вони його опрацьовують.

З кам’яним обличчям він дивився у вітрове скло.

— Я не збагну, що коїться, — пробурмотів він.

— Отже, поговорімо про те, на чому ти знаєшся, — мляво мовила Алекс. — Звісно, ти пригадуєш зіллячко, яке ми з Барнабі приготували на твоє замовлення, що звалось «Крайній строк».

Його зблідле обличчя стало плямистим, на шиї та щоках запалали червонувато-коричневі плямки. Вона забрала свій телефон з його очей, що машинально на нього позирали. Тепер фото мало первісний розмір, і добре помітною стала крапельниця, приєднана до руки дівчинки. На штативі висіли фізрозчин, живильна крапельниця, а під нею — маленький пакунок із зеленим розчином.