Вона дивувалась, чи він справді так сильно в неї вірив, чи просто намагався завадити паніці, що її охопила. Але чи дозволив би він собі знепритомніти, якби не вірив у власні слова?

— Алекс?

Вона так швидко підняла голову, що стілець на коліщатках під нею відкотився на кілька сантиметрів назад. Скочивши на ноги, вона нахилилась над Деніелом, беручи його за руку, яка слабко намацувала її руку.

— Я тут, — вона глянула на його крапельницю. Мабуть, кетамін уже вийшов з організму, але він на внутрішньовенному знеболювальному, завдяки якому не відчуватиме великого дискомфорту.

— Де ми?

— У безпеці поки що.

Він поволі розплющив очі. З мить він шукав її поглядом, а потім ще мить зосереджував погляд.

Вона вже дві чи три години знала напевно, що він знову розплющить очі, але від знайомого сіро-зелення в неї майже перехопило подих. Вона відчула, як її очі сповнюються слізьми.

— Ти поранена? — спитав він.

Вона шморгнула носом.

— Ані подряпини немає.

Від легенько усміхнувся.

— А Кевін?

— І з ним усе гаразд. Чуєш, це він так хропе, а не циркулярна пилка.

Кутики його губ опустились, коли знову заплющилися очі.

— Не турбуйся за нього. З ним усе буде добре.

— Він мав… справді поганий вигляд.

— Він міцніший, ніж має бути людина — штибу тебе.

— Пробач мені, — він зітхнув. — Мене підстрелили.

— Еге, я це помітила.