— Але я більше нічим не зараджу, — мовила вона, ковтаючи слова. — Я все зробила. Але цього недостатньо.

— Він упорається.

— Йому потрібно в першокласний медцентр, Кевіне. Йому потрібен торакальний хірург та операційна. Я ж не можу прочистити йому рани й поставити трубку в груди на задньому сидінні бісового «Бумера»!

Кевін мовчав.

По щоках Алекс потекли сльози, але горя вона досі не відчувала.

Тільки лють — на несправедливість, обмеження в ситуації, у якій вони опинились, на себе й свою останню поразку.

— Якщо ми залишимо його біля реанімаційного відділення… — просопіла вона.

— Ми передамо його в руки поганцям. Адже вони шукатимуть у лікарнях.

— Тоді він помре, — прошепотіла вона.

— Краще вже так, ніж у такій кімнаті, з якої ти мене щойно витягла.

— Хіба ми щойно поганців не повбивали?

— Пейс досі головний, Оллі, поки не приклеїть той антинікотиновий пластир, що треба, він, з огляду на обставини, можливо, почне курити знову. Якщо він не помре… навіть без своїх партнерів, м’язистих підлеглих йому не бракує. Лікарні відпадають.

Вона схилила голову, спустошена.

Секунди цокали. Вона рахувала їх за слабким безперервним Деніеловим пульсом на шиї. Мабуть, треба було їй сідати за кермо. Вона й гадки не мала, як почувається зараз Кевін, але він, здавалось, зовсім не виснажився від зусиль, анітрішки не сповільнивши своїх рухів через міріаду ран. Він — машина. Добре, що Деніел теж поділяв його залізне здоров’я.

Але шукати зараз виправдання для своїх надій здавалось дурницею.

— Якщо… — замислено повів Кевін.

— Що?

— Якби в тебе була операційна… якби я добув тобі те, що необхідно. Ти могла б посісти місце торакального хірурга?

— Це не моя спеціальність, але… Мабуть, основне я змогла б зробити. — Вона захитала головою. — Кев, а де ми негайно, на ходу, добудемо операційну? Якби ми були в Чикаго, можливо, я знайшла б чоловіка, який… але…

Кевін випустив смішок, ні, радше гавкнув.