— Карстен схопив пістолета у хлопця, що стояв поруч зі мною, коли Діверз націлив на нього зброю, — виправдовувався Деніел, лише на кілька міліметрів знову піднявши повіки. — Як на підстаркуватого чолов’ягу, він хутко рухався. Вони кричали одне на одного, але всі солдати стали на бік Діверза.

Алекс кивнула.

— Такі в них накази.

— Діверз наказав, і один із них вистрелив у Карстена, потім у мене. Карстен, упавши навколішки, почав стріляти. Зброї в мене не було, тому я вколов солдатів, що стояли поруч, твоєю каблучкою.

— Молодець.

— Я хотів дістатись до пістолета, але двоє солдатів, яких я отруїв, упали на мене. Я не міг їх зрушити. Мене руки не слухались.

— Власне, той, що лежав у тебе на грудях, мабуть, врятував тобі життя. Він закривав собою рану, поки до неї не дісталась я.

Деніел знову блимнув очима.

— Я гадав, що помер.

Алекс ковтнула слину.

— Відверто кажучи, певний час і я так гадала.

— Я хотів дожити, поки ти прийдеш. Я хотів дещо тобі сказати. І я почувався жахливо, знаючи, що не можу.

Вона погладила його по щоці.

— Усе гаразд. У тебе вийшло. Ти дожив.

Цими днями втіха приходила до неї легше. Відколи зустріла Деніела, вона дуже змінилась.

— Я тільки хочу, аби ти знала, що я ні про що не шкодую. Я вдячний за кожну секунду, проведену з тобою, навіть найнеприємніші з них. Я ні за що у світі не пропустив би ці миті.

Вона торкнулася своїм чолом його чола.

— І я.

Довго вони не ворушились. Вона прислухалась до того, як б’ється його серце, до рівного пищання моніторів, до грубого Кевінового хропіння на задньому плані.

— Я кохаю тебе, — пробурмотів він.