— Ніхто з нас не повинен був там залишатися довше кількох днів. Існує лише кілька причин, чому ти опиняєшся у Брентвуді. Більшість чоловіків там чекали суду. Що ж до мене, то я прибув з в’язниці в Конкорді, щоб свідчити у відкритій справі, не моїй. Мацца притягли з в’язниці штату в Берліні на слухання апеляційної комісії.

— За що він опинився у в’язниці? — запитала Керол.

— З вигляду він, звісно, той ще головоріз, — мовив Ґіл, — та тільки запроторили його через неправдиві свідчення. Я не знаю, чи завдав він шкоди вашому батькові, мем. Та Мацц не з тих хлопців, які втрапляють у халепу, бо руки чухаються. Його ворогом завжди був язик. Не може собі зарадити. Не знає, як розповісти історію так, щоб не приправити її купою брехливого гівна.

— Ще одна причина почути про втечу з Брентвуда від вас, а не від нього, — мовила Керол.

— І сильно язика не розпускай, поки розповідатимеш, — втрутився Бен. — Тут присутні леді.

Гарпер ледь не вдавилася останнім шматком кавового торта. Вона нізащо не змогла б пояснити, чому фраза «не розпускай язика» турбувала її більше, ніж «брехливе гівно».

Відкашлявшись, вона похмуро оглянула спорожніле блюдце. Гарпер збиралася їсти свій шматочок торта повільно, та його й так було небагато, а потому як, скуштувавши, вона відчула м’який смак цукру й мускатного горіха, який просто танув у роті, вже не могла втриматися. Тепер же, жахливим, трагічним, неможливим чином, його просто не стало. Вона відставила тарілку на журнальний столик, щоб не піддатися спокусі всю її вилизати.

— Я мав пробути у Брентвуді, допоки не надам свідчення, — провадив Ґіл. — Та суд припинив роботу. Я чекав, що нас повантажать і відправлять назад, та цього так і не сталося. Вони лише продовжили згрібати туди ув’язнених. Один мужик у моїй камері якось підійшов до ґрат і сказав, що хоче подати скаргу та зустрітися зі своїм адвокатом. Патрульний штату підійшов і зацідив йому кийком у писок. Вибив три зуби з одного удару. «Вашу скаргу взято до відома. Прошу повідомити, якщо вас іще щось турбує», — промовив до нього коп, а тоді обвів нас усіх поглядом, щоб побачити, чи є ще хтось незадоволений умовами утримання.

— Нічого з цього не було, — втрутився Бен. — За свої двадцять років у поліції мені довелося чути тисячі заяв про жорстоке поводження, і лише три з них мали під собою бодай якісь підстави. Решта звернень були лише спробою жалюгідних наркоманів, пияків та злодюг розквитатися з людиною, яка їх засадила.

— Було, ще й як, — відповів Ґіл спокійним, безтурботним голосом. — Тепер усе інакше. Закон вже не закон, як раніше. Без вищої інстанції, перед якою доведеться відповідати, закон на боці того, хто тримає кийок у руках. Кийок... чи, може, рушник, повний каміння.