Гарпер аж ніяк не очікувала побачити тут ще й Ґілберта Клайна, який сидів на кам’яному виступі перед каміном. У купі жарин звивалися червоні язички полум’я, і тепло від вогню не доходило далеко. Мороз знадвору перетворив скляні шибки на блискучі діамантові квадрати, від чого на Гарпер накотило відчуття, наче вона потрапила до печери, прихованої за замерзлим водоспадом.
Джеймі Клоуз пристукнула двері й зіперлася на них. Бен, важко зітхнувши, завалився на двомісне крісло, неначе тільки-но тягав оберемками дрова. Він поплескав місце поряд із собою, але Гарпер зробила вигляд, що не помітила. Поряд з ним вона сидіти не бажала, як і не бажала падати до ніг Керол. Вона лишилася ближче до стіни, спиною до вікна, відчуваючи зимовий подих потилицею.
Погляд Керол ковзнув по Гарпер; її осклілі налиті кров’ю очі гарячково блищали. З голеною головою та втомленим голодним обличчям вона нагадувала літнього пацієнта ракового корпусу, який погано реагував на хіміотерапію.
— Рада вас бачити, сестро Вілловз. Вдячна, що ви змогли завітати. Знаю, ви були зайняті. А ми саме слухали розповідь містера Клайна про те, як він опинився у сховку біля ставка Саут-Мілл за якусь сотню ярдів від поліцейського відділка. Чаю хочете? Чи, може, поснідати?
— Так. Дякую.
Мінді Скіллінґ підвелася, хоч до неї і не зверталися, та попрямувала в затемнену кухоньку.
— Скидається на те, що містер Клайн навряд чи мав бодай якийсь стосунок до нападу на мого батька, — провадила Керол. — А мені закортіло дізнатися, заради кого ж мій тато ризикував життям. Цілком можливо, навіть
— Ні. Не проти, — відповіла Гарпер. Мінді вже повернулася, простягаючи їй маленьку порцелянову чашку гарячого чаю та блюдце з тоненьким шматочком духмяного кавового торта з горіхами. Шлунок Гарпер гучно забурчав. Кавовий торт? За рівнем розкішності він лише на крок поступався гарячій ванні з піною.
— Прошу, містере Клайн. Продовжуйте. Ми саме казали, де зустрілися з містером Маццучеллі.
— Це сталося у Брентвуді, в окружній буцегарні, — Клайн затримав допитливий погляд на Гарпер — «Що ти тут робиш?» — а тоді повернувся до Керол. — У них там установа, де можна розмістити десь близько сорока ув’язнених. А нас там було десь із сотню.
Там було десять камер, кожна завдовжки футів по десять і набита десятком людей. У коридорі поставили телевізор, по якому йшли «Набалдашники та мітли» і «Дракон Піта», тож нам було що дивитися[112]. Дитячі фільми — то все, що вони мали, їх приберігали для сімейних відвідин. Один хлопець навіть з’їхав з глузду. Часом починав горлати «I’ll be your candle on the water!»[113], поки інші не починали його лупцювати, щоб заткнувся. Через якийсь час мені почало здаватися, що вони постійно крутять ті фільми, щоб допекти нам. — Гарпер приголомшила розповідь про те, що хтось міг збожеволіти від паніки та ув’язнення, співаючи саме цю пісеньку. Якоюсь мірою Ґілберт описував саму Гарпер, коли вона застрягла у дренажній трубі.