Вітер неохоче зітхнув, наче коханець, якому вже час іти. Її волосся опадало довкола неї, поки ножиці собі й далі квилили.

— Як тобі смакує камінь? — запитала одна з дівчат. — Але ясно, що не такий ласий, як прутень Пожежника.

— Хіба не сексуально? — запитала дівчина, яка відтинала їй волосся. — Звук, з яким ріжуть ножиці?

Вона клацнула ними біля вуха Гарпер.

— У мене від нього мурашки. Мені так сподобалося різати твоє волосся, що його вже майже не лишилося. Шкода, що довелося спинитися. Може, наступного разу відчикрижу щось інше. Тобі треба визначитися, чи ти з нами, чи проти нас. Будеш сяяти з нами чи геть перестанеш сяяти. Хочеш почути медичну пораду від мене? Я призначаю тобі змінити твоє суче ставлення.

Так, усі вони сяяли... усі, окрім Еллі. Дівчинка зробила крок до неї, з її грудей вирвався здушений скорботний схлип, проте коли Гарпер підвела на неї погляд, Еллі спинилася й заклякла на місці. Вона навіть здійняла одну руку, долонею назовні, наче Гарпер могла підскочити, звільнити руки і дати їй п’ять.

Гарпер подумала, що цілком можливо зараз хтось із них розбіжиться й копне її в живіт, як футбольний м’яч, задля сміху. Вони геть втратили розуміння того, що роблять. Можливо, вони вже зайшли далі, ніж повинні були. Хтозна, може, вони лише хотіли закидати її сніжками й забратися геть. Їм цілком повідбивало пам’ять. Вони геть позабували свої імена, голоси власних матерів, обличчя своїх батьків. На думку їй спало, що вони можуть отак-от запросто і вбити її тут, у снігу. Розітнути горлянку парою ножиць. Коли ти у Блискоті, то почуваєшся добре, почуваєшся правильно. Ти не ходиш. Ти линеш. Світ пульсує у ритмі потаємної пісні, а ти стаєш зіркою власного мюзиклу в «Техніколорі». Кров, яка струменітиме з її сонної артерії, видаватиметься їм такою ж прекрасною, як бенгальський вогник, що розсипає палаючі червоні іскри фосфору.

Дівчина, яка стояла позаду неї увесь цей час, штовхнула її, поваливши у сніг. Всередині Гарпер скипів пухир сильної, небезпечної емоції, і вона вклякла, побоюючись, щоб той пухир не луснув. Їй зовсім не кортіло дізнатися, що за емоції нуртували у ній... чи то був гнів, чи жах, чи, гірш за все, визнання поразки.

Кожна дівчина по черзі, танцюючи, підходила й била ногою в сніг, сиплючи ним їй в обличчя. Гарпер лише заплющила очі.

Дівчата обступили її, шепочучись. Гарпер не знаходила в собі сил поглянути на них, на те коло облич у масках, що оточувало її. Вони балакали й балакали, тихими, шепітними, нерозбірливими голосами. Гарпер уся тремтіла. Її джинси змокли, зап’ястя стогнали від болю, а лице пощипувало й пекло від усього того снігу, яким у нього жбурлялися.