Вона рушила до швидкої, відчуваючи, як хрупає під ногами скло, і зазирнула всередину. Водієм виявилася молода темношкіра жінка з пофарбованим у стигло-банановий жовтий колір коротко стриженим волоссям. Її рот був розтулений, наче вона збиралася когось кликати. Очі широко розплющені й перелякані. Коліна вкривали уламки синього небиткого скла.

Кулі Гарпер не бачила й на перший погляд не могла визначити, що саме вбило жінку. Без жодних сумнівів, вона була мертвою — це було видно з обличчя, — та Гарпер усе одно відчинила дверцята і притисла два пальці їй до шиї, намацуючи пульс. Щойно вона це зробила, як голова жінки з’їхала й похилилася на праве плече, залишивши по собі на вініловому підголівнику мазок. Куля влучила їй у розтулений рот і вийшла крізь основу черепа.

Жінка на пасажирському сидінні — маленька, крихкотіла дамочка, зодягнута в синій комбінезон парамедика, — застогнала. Вона впала на бік, уткнувшись обличчям у переднє сидіння.

Гарпер облишила водія і рушила до іншого боку кабіни. Вона відчинила дверцята й вибралася на одну сходинку. Пасажирське сидіння було в крові, як і праве плече самої пасажирки. Гарпер припускала, що на виході куля роздробила жінці лопатку... вкрай болісно, але навряд чи смертельно. Бодай комусь вона таки могла допомогти. Гарпер відчула неймовірне полегшення, від якого аж замліла вся.

— Ви мене чуєте? — запитала Гарпер. — У вас поранене плече. Рухатися можете?

Звертаючись до жінки, Гарпер ніяк не могла позбутися враження, що річ не лише в потрощеному плечі. Її насторожувало те, як ця тендітна жінка дихала. Щораз вдихаючи, вона схлипувала; з видихом усе було навіть гірше — поранена видавала напружене булькання.

Гарпер ступила однією ногою в кабіну, нахилилася всередину швидкої й узяла жінку за стегно, піднімаючи і злегка її перевертаючи. Медик мала ще одне кульове поранення, прямісінько посеред грудей. З нього, заливаючи перед її комбінезону, заструменіла кров. Коли жінка видихала, в рані пінилися й лускали бульбашки.

Очі в пораненої вибалушилися від болю, і вона втупилася в Гарпер. Та теж розглядала обличчя жінки — і враз відсахнулася, заскочена зненацька, і вдарилася головою об панель приладів. Гарпер її знала. Влітку їхні доріжки кілька разів перетиналися, поки вона ще працювала у Портсмутському шпиталі. Парамедик мала веснянкувате, по-хлоп’ячому гарне обличчя: кирпатий ніс та зачіску «піксі».

— Черіті, — промовила вголос її ім’я Гарпер, щойно пригадавши його. — Ми разом працювали в лікарні. Не знаю, чи ти пам’ятаєш мене. Я про тебе потурбуюся. У тебе стався колапс легені. Зараз я відійду, поставлю каталку й перекладу тебе на неї. Тобі потрібен кисень і компрес на груди. З тобою все буде добре. Ти мене розумієш? Я зараз повернувся, і ми зробимо так, щоб тобі було зручно.