Його геть не турбувало, що ми завалились у двері, наче ті поліцейські з Кістоуна[129]. Він насмішкувато на нас подивився, а тоді продовжив виспівувати. Сара промовила: «О, Господи, тату, що з вами таке?»

А він їй на це відказав: «Не певен, але, здається, драконяча луска вподобала Сема Шема. Нумо, заспівайте з нами, подивимося, що ви скажете про це відчуття».

Коли Керол зрештою увійшла в двері, ми вже всі сиділи гуртом у колі, попід стугонливою посудомийкою, співали гаражний рок і блимали, наче карнавальні ліхтарики. Тільки-но драконяча луска нагрілася й почала сяяти, ми зрозуміли, що все гаразд. Що ніхто з нас не згорить живцем. Ну, ти знаєш, як воно — поринути у Блискіт.

Ми співали, поки в посудомийки не скінчився цикл, і щойно вона припинила гуркотіти, як наша луска охолонула й потьмяніла. Ми були під таким кайфом. Я не міг навіть пригадати, з котрою з Томових дочок зустрічався, тож поцілував їх обох. Сару це неабияк розвеселило. Еллі без упину рахувала пальці ніг, бо не могла згадати, скільки ж усього їх мала. Гадаю, можна сказати, ми добряче відсмалили. Відсмалили! Ах-хах! Хіба не дотепно? Хіба не... ні? Ой. Ну гаразд.

Того вечора ми зібралися з іншими в каплиці. Сара сіла за оргáн, а Керол витягла своє укулеле, і вони зіграли «Міст над бурхливою водою» та «Хай буде так»[130], і всі ми разом запалали, наче роздмухані довкола багаття іскри. Їхні голоси були такими солодкими та млистими. Я ніколи ще не був таким п’яним або таким щасливим. Я відчував, як моя особистість тане; це було таке відчуття, наче позбувся важкої валізи, яку більше не потрібно за собою тягати. Думаю, саме так почуваються бджоли. Не як індивід, а як окрема дзиґотлива нотка в цілому світі досконалої цілющої музики.

По тому, як ми наспівалися, Том до нас заговорив. Це видалося цілком природним. Те, про що він казав, ми знали й самі, але потребували почути. Казав, що ми щасливі мати кожну хвилину, яку нам випало провести разом, і я розумів, що це щира правда. Казав, яке це благословення — відчувати любов і щастя одне одного так сповна, всіма фібрами душі, тому я мовив «амінь», як і всі інші. Том сказав нам, що у найтемніші моменти історії єдиним світлом, яке вказує шлях до безпеки, залишається доброта, і я певен, що розплакався, почувши це. Я й зараз, пригадуючи все, відчуваю той щем. Релігію легко відкинути як щось криваве, жорстоке та племінне. Я й сам так робив. Але не релігія збивається зі шляху, а сама людина. Глибоко під машкарою кожна віра є своєрідним заповітом доброчесності. Різні підручники для одного класу. Хіба не в усіх сказано, що турбота про інших приносить більше щастя, аніж турбота про себе? Що щастя ближнього не применшує твого власного?