Рядок вікон у глибині гаража відкривав краєвид на приміщення захаращеного кабінету: два столи, дошка оголошень на стіні, порожній кулер і диван вершково-зеленого відтінку, з тих, що нагадують шмарклі. Там вони і вклалися. Гарпер дістався диван. Еллі з Ніком спали в обіймах на підлозі, загорнувшись у сіру ковдру, яку дівчинка знайшла у задньому відсіку пожежної машини. Рене до них не приєдналася. Вона всілася на стільці, поряд з верстаком, не відпускаючи руку Ґілберта. Часом вона розмовляла з ним, часом сміялася, наче він сказав щось вкрай дотепне. Та здебільшого погладжувала його руку великим пальцем або притискала холодну долоню собі до щоки.

Нік сказав Гарпер, що це він злодюжка, і пообіцяв, що відведе її туди, де зберігав усе крадене. Але «Портативної мами» ніде не було видно. Так само, як і безлічі інших дрібничок, які позникали в таборі. Гарпер припускала, що Нік усе пояснить одразу, як буде готовий.

Вона лягла на бік і згорнулася калачиком, вкрившись чорною курткою. Ззаду на куртці було зображення самої Смерті: одна кістлява рука тримала косу... а інша здійняла догори мереживний ліфчик. Напис під малюнком проголошував: «ГРОБАРІ. ОСЕРЕДОК 13 — ЛИХІ ДО САМИХ КІСТОК». Від куртки тхнуло кавою та ментолом, від чого Гарпер згадала батька, який завжди розтирав шию, що нила, «Бенґеєм»[163]. Вона плакала, аж поки не заснула, думаючи про батька, який уже цілком міг бути мертвим і якого вона, ймовірно, ніколи більше не побачить. Але плакала Гарпер тихенько, стримуючись, щоб не турбувати решту.

Коли вона прокинулася, діти ще спали. Чи була Еллі досі дитиною? Споглядаючи її гладенькі щоки та довгі вії, Гарпер хотілося в це вірити. Та навіть уві сні тонкі, ніби різьблені, риси обличчя робили дівчинку більше схожою на молоду дівчину, яку не відпускали турботи й тривоги — надто заклопотану, щоб думати про дитячі забавки.

Крізь одне з панорамних вікон, які відгороджували гараж, Гарпер побачила Рене, яка вилізла на фанерний стіл і примостилася поряд з Ґілом, поклавши свою пухку руку небіжчику на груди. Високі вікна, що обрамляли піддашшя, визирали у невиразну темінь. Гарпер проспала увесь день, і проспала би ще й решту ночі, якби не була такою голодною. Невдовзі їм доведеться щось думати щодо харчів.

В офісі була довга кухонна стійка, вкрита ламінатом «Форміка», з раковиною, мікрохвильовкою, кавоваркою «Містер Кофі» та радіо, яке було таким старезним, що спереду мало вбудований касетний програвач[164]. Його вилка стирчала з розетки, проте електрики, звісно ж, не було. Був ще й холодильник, однак зазирати всередину Гарпер не стала — побоювалася відчути запах того, що могло там ще лишитися. Вона розвернула радіо і знайшла позаду отвір для шести великих батарейок D. У третій шухляді, до якої вона полізла, якраз знайшлася запечатана пачка таких.