Малий підтягнувся і всівся поміж двох свічок. Гарп сіла навпроти нього, нахилила голову і стала чекати.

«Я намагався піймати кота, — говорив він до неї руками. — Великій кіт, смугастий такий, наче тигр. Коли я його гладив, то відчував, як він мурчить, наче маленький моторчик. Самого муркотіння я, звісно, не чув, лише відчував на дотик, та це все одно неймовірно. Але варто було мені спробувати його упіймати, як він щоразу тікав. Якось я зловив його в коробку і вже навіть півдороги до табору подолав, а він головою продавив дно і вистрибнув».

Гарпер кивнула, показуючи, що поки встигає за розповіддю.

«Майкл сказав, що допоможе його впіймати. Це мав бути наш із ним секрет. Ми ловимо кота разом, приносимо в табір, і я лишаю його собі. Майк сказав дістати з кафетерію „Спам“ та молоко. Тоді ми зустрілися, він теж мав із собою дещо з табору, соду там, цукерки. Я перепитав, чи нам не перепаде на горіхи, а він відповів, що ні, якщо ніхто не дізнається. Я знав, що ми робимо погані речі. І шкодував... іноді».

«Але тобі це ще й подобалося... що Майкл проводив з тобою час», — мовила Гарпер, поволі рухаючи руками, щоб бути певною, що все правильно показує.

Нік кивнув, та з таким завзяттям, що Гарпер відчула, як у серці їй кольнуло.

«Таке враження, що решта дітей навіть не помічали мене. Ніхто поміж них не знав мови жестів, а за їхніми усними балачками мені годі угнатися. Я часто сидів з ними в кафетерії, та майже ніколи навіть гадки не мав, про що вони теревенять. Якщо всі сміялися, то я усміхався, наче зрозумів жарт, хоч це й було не так. Хтозна, може, вони навіть з мене часом глузували».

Він похилив голову, потупившись собі на руки. Вони здригнулися, злегка рухаючись, і Гарпер подумала (з раптовим здивуванням, втіхою та смутком), що малий говорить до себе, а ті ледь помітні порухи пальців — то його версія казати пошепки. Зрештою він здійняв погляд до неї і заговорив знову.

«Майк не знав мови жестів, але ми писали одне одному записки. Він завжди чемно дочікувався, коли мені треба було ще чимало написати. Сидів собі і дриґав ногами, хвилин зо п’ять, поки я строчив йому записку. Більшість людей не дуже й терплячі. Він допомагав робити пастки для кота. Деякі з них були справді кумедні. Точнісінько як у коміксах. Якось ми поцупили куртку-хакі й розтягнули її понад ямою, заховавши під листям. Наче кіт був такий дурний, щоб у неї попастися».

Гарпер пригадувала той день, коли зникла камуфляжна куртка. Вона належала дівчинці-підлітку, Неллі Ленс, яку засмутило і спантеличило її зникнення. «Та ж навкруги тисяч з десять кращих одежин, які вона могла вкрасти, назбирається», — побивалася тоді Неллі.