Він відкинув цю заувагу, захитавши головою.

— В очах уже не двоїться. Це вже якийсь прогрес, — побачивши вираз її обличчя, він твердо промовив: — Я не кину вас. Нікого з вас. Обіцяю, я приєднаюся до вас не пізніше, ніж за день. Максимум два.

— І як ти нас розшукаєш? — запитала Гарпер.

— Нік пошле по мене, — відповів Джон, зиркнувши через плече Еллі на Нікове набрякле, брудне, нестямне лице.

Пожежник почав виробляти щось руками, рухаючи ними туди-сюди у повітрі. Хлопчик повільно кліпнув і, здавалося, кивнув. Гарпер подумала, що він щось сказав хлопцеві про пташок.

— Доведеться тулитися з Ґілом, — озвалася Рене. — Сподіваюся, ви не проти. Я його тут не покину.

— Ні, — відказала Гарпер. — Звісно, що ні.

Рене кивнула, тоді стала на підніжку і обережно посунула Ґілберта вбік, звільнивши місце за кермом.

Пожежник розвернувся й рушив прим’ятою травою; він присів біля Мальборо-Мена.

— Ти, — промовив Мальборо. — Я тебе знаю. Тобі кранти. Моя людина, Джейкоб, розкатає твою педикувату британську сраку по всій дорозі. Усе шосе тобою розфарбує. Джейкобу по кайфу вбивати паяльників — каже, вперше в житті йому вдається робити щось на славу. Та найбільше йому кортить дістатися до тебе. Хоче зробити це, поки вона дивитиметься.

— Джейкобу подобається кінчати паяльників, еге ж? — запитав Пожежник. Він здійняв ліву руку, і цівка зеленого полум’я, тремтлива, наче шовкова стрічка, заструменіла з кінчика його вказівного пальця. В’ялим, задумливим поглядом Пожежник зиркнув на вогник, а тоді загасив, залишивши хіба дрібку попелу на пальці. Потім опустив руку і розмазав попіл Мальборо по чолі, малюючи хрест. Чоловік здригнувся. — Нуу. Тоді краще тобі не баритися й починати рухатися. Бо тепер ти один з нас, друже. Той попіл просочений моєю отрутою. Можливо, якщо тобі поталанить, тобі зустрінуться інші заражені, які прихистять і доглянуть за тобою, як це колись зробили для нас люди з цього табору. Можливо... але я в цьому сумніваюся. Думаю, що більшість людей затріснуть двері перед твоїм носом, щойно ти розтулиш рота, благаючи про допомогу. Надто вже в тебе впізнаваний голос.

Мальборо-Мен забрикав ногами, посунувшись землею на шість дюймів. Він несамовито струшував головою і почав волати.

— Ні! Ні-ні-ні, ти не смієш! Не смієш! Послухай мене! Послухай!

— Знаєш, — відказав Пожежник, — гадаю, я вже вдосталь почув. Гірше, ніж слухати таку, як ти, паскуду по радіо — лише наживо зустрітися. Бо тут, у реальному світі, просто перемкнути станцію не вийде.

Тоді Джон копнув його — легко, майже кумедно — попід щелепу. Голова Мальборо відкинулася назад, а зуби клацнули, затиснувши кінчик язика. Його крик переріс у високе, огидне, нерозбірливе голосіння.