Перевівши стрілку перемикача аж на низ, Гарпер натрапила на хлоп’ячий хор, який виспівував «Прийдіть усі вірні», і спинилася послухати. В якусь мить вона усвідомила, що плаче. Їй зовсім не хотілося, щоб бодай хтось із них помирав. Жоден з них, хай як важко було з ними жити.
Коли пісня стихла, якась жінка розпочала передачу «Щоденні благословення». То були свого роду новини. Вона сказала, що дійшли чутки, ніби авторку безбожницьких книжок про Гаррі Поттера, Джоан Ролінґ, було вбито Розстрільним загоном в Единбурзі. Її страту транслювали у тому, що лишилося від Всесвітньої павутини. Вона вся була вкрита диявольськими письменами, а ще використовувала свої гроші та статус, щоб захищати й перевозити інших заражених. Коли їй було запропоновано молити про прощення гріхів — обдурювання дітей, приховування інфікованих, — вона зневажила такою нагодою, відповівши, що не стане вибачатися за жоднісінький прислівник. Дикторка зазначила: то є благословення, що цій жінці судилося одвічно горіти у пеклі, слава Ісусу.
Серед місцевих благословень: Нацгвардія, за підтримки загонів ополчення, які називають себе Береговими спалювачами, викрила шістсот заражених грішників, які переховувалися на території табору Віндем. Розгорнулася шалена битва, яка скінчилася тоді, коли хворі згоріли живцем у приміщенні церкви, котре вони перетворили на неприступне військове укріплення, алілуя.
Далі на північ спалахнули нові пожежі на півдні Мейну, але, з Божої ласки, полум’я не поширилося за межі ділянки завширшки двадцять п’ять миль. Солдати Христові з Нью-Гемпширу заприсяглися, що протягом тижня вишлють понад сотню людей та дюжину пожежних автівок. Гранд-капрал Єн Юдовбивця тісно спілкується з лісовими службами у Мейні і готовий прийти на допомогу кожному, хто прийняв правду його божественних одкровень, слава йому. Гранд-капрал? Раніше він обіймав посаду губернатора, та й ім’я його було Єн Юдовбіц.
Повернувся хор хлопчиків і затягнув щось латиною.
Коли Гарпер підвела погляд, то побачила Ніка, який сидів з іншого боку сходів, притискаючи коліна до грудей.
«Гарно тут, — мовила вона, але не словами, жестами. — Я люблю теплі ночі. Майже як літо».
Хлопчик кивнув, злегка, ледве припіднявши підборіддя над колінами.
«Їсти мусимо ми, — показала вона, розуміючи, що вдається їй це кепсько. — Я знайду їсти. Принесу сюди. Не хвилюйся, якщо мене скоро нема».
Нік захитав головою.
«Я знаю, де тут їжа, — відповів він їй своїми виразними, промовистими жестами. — Ходімо».
Він підвівся і повів її до кладовища.