— А глянути можна? — запитав Пожежник.

Зашурхотіли папери.

Гарпер опустила одну ногу на асфальтовану дорогу, поволі злізаючи бампером.

Вервечка обстріляних автомобільних каркасів тягнулася й тягнулася, опускаючись дорогою до початку мосту і зникаючи з очей. Гарпер розгледіла «універсал», лобове скло якого було поцятковане дюжиною дірок від куль. До заднього сидіння було пристебнуте дитяче крісло.

— О, тутки, — промовив Пожежник. — Оце-от. Ось-де моя красуня.

Гарпер здалося, що на якусь секунду акцент Джона прорвався, і вона задумалась, чи ще хтось це помітив.

— «Студебекер» тисяча дев’ятсот шістдесят третього року? Я не знавець, звісно, але щось і близько не схоже, що ця пожежна була вироблена у шістдесят третьому.

— Йой, та звісно ж, що ні. Не шістдесят третього. Тридцять шостого. Переплутали дві цифри. Ще й номерний знак, курва, не той. Скорше за все, то старі номери. Їх замінили на антикварні три... бляха, чи чотири? Мінімум чотири роки тому.

— Комусь за це гівна перепаде, — зітхнув чоловік.

— Угу. На рахунок цього жодних сумнівів, — відказав Пожежник. — Ай, та в сраку це. Якщо комусь мусить перепасти, то чом би не мені? Та й що вони мені ото зроблять? Якщо їм захочеться влаштувати прочуханку, доведеться пхатися на північ, у Мейн, і шукати мене там. Давай ручку. Я впишу правильні номери.

— Зробиш це?

— Ага. Навіть автографа поставлю.

— Чуєш, Ґлене? Може, хочеш я по Сі-Бі передам? — запитав хтось інший. Судячи з голосу, то був якийсь юнак, у якого ще навіть голос не зламався. — Я це питання можу за п’ять хвилин вияснити, з хлопцями з міськуправи.

Гарпер обома руками взяла Містера Трюфеля. Він тихенько нявкнув. Дівчина поволі рушила до вантажівки, а тоді заклякла, витріщившись на порожню будку.

Прилаштована до піддашшя, на неї дивилася відеокамера. Вона бачила себе в дещо розмитому зображенні на блакитному екрані всередині будки.

Жінка досі задивлялася на монітор камери стеження, коли перед нею виринув один з охоронців, ставши між Гарпер і запиленою будкою. Він був практично дитиною, з коротко стриженим волоссям, рудим, як морква, і з гвинтівкою «М-16» через плече. Гарпер дивилася йому прямо в спину. Якби він озирнувся і зиркнув на будку, то зустрівся б з нею поглядом — побачив би її на моніторі. Але натомість вартовий спрямував погляд до переду вантажівки, і вказав на будку великим пальцем.

— Я знаю кількох людей у відділі громадських робіт, — промовив юнак. — У них там є повний список усіх схвалених автівок, і завжди є хтось у офісі — Алвін Віппл, чи, може, Джейкоб Ґрейсон. Скажуть нам, що робити.