— Він знав, — сказала Гарпер.

Звук, що видавали шини, змінився, — став нижчим та якимось порожнистим. Гарпер подумала, що вони, либонь, підіймаються вгору, виїжджаючи на І-95. «Будь-коли, — подумала вона. — Будь-коли. Будь-коли». Коли вони заїдуть на міст, пролунає металевий скрегіт. Його ні з чим не сплутати. Пропускний пункт був десь на третині шляху через міст.

— Шкода, що я не сказала йому цього зранку. Якщо машину спинять і знайдуть нас, то нагоди може більше й не бути, — промовила Гарпер. Її пульс пришвидшувався разом з вантажівкою. — Я дуже тебе люблю, Рене Ґілмонтон. Ти найчуйніша людина, яку я знаю. Сподіваюся, що буду схожою на тебе, коли виросту.

— О, Гарпер. Прошу тебе, ніколи не будь кимось, окрім себе самої. Ти прекрасна така, як є.

Почувся дзенькіт мосту, і вантажівка почала сповільнюватися.

Попри заплющені очі, Гарпер чітко уявляла собі цю картину: міст був завширшки у шість дорожніх смуг — три на південь і три на північ, дві з них відгороджував бетонний бар’єр. У старі-добрі часи можна було гайнути до Мейну без затримок, але минулої осені губернатор виставив контрольно-пропускний пункт. Щось обов’язково мало блокувати дві з трьох смуг, які вели на північ: поліцейські автівки, «гамві» або бетонний бар’єр. Скільки людей? Скільки зброї? Заверещали гальма. Вантажівка здригнулася, спинившись.

Затупотіли чоботи. Гарпер розчула приглушену розмову, яку зненацька перервав сплеск реготу — Джонового, подумалося жінці. Далі балаканина. Вона зауважила, що затримала подих, і примусила себе зробити довгий, повільний видих.

— Можна взяти тебе за руку? — прошепотіла Рене.

Гарпер намацала у темряві теплу м’яку долоню Рене і стиснула її.

Двері відсіку прочинилися на чверть дюйма.

Гарпер затамувала подих. Вона подумала: «Зараз. Зараз сюди зазирнуть». Вони з Рене завмерли під чохлом, у проміжку серед вогнегасників. На думку Гарпер, усе було максимально просто. Якщо вони полізуть дивитися за вогнегасниками, усі помруть. Якщо ж ні, то всі переживуть цей ранок.

Дверцята прочинилися ще на чверть дюйма, і Гарпер загадалася — дещо роздратовано — якого хріна чувак просто не розчахне їх.

— О, Боже, — промовила Рене, втямивши все на якусь частку секунди раніше за Гарпер.

Гарпер присіла на ліктях, її серце шалено калатало.

Дверцята відчинялися не ззовні. Їх відчиняли зсередини. Містер Трюфель висунув голову надвір, у ясний ранок. Він посунув плечима вперед, штовхаючи двері ще на шість дюймів, а тоді зістрибнув: «Дякую, що підкинули, малеча, тут моя зупинка».

Рене так сильно стискала Гарпер за руку, що в неї заболіли пальці.